Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

потягати за холошу полковника Вескотта, посваритися з офіцером Баррелом через пампух і облизати всіх у радіусі ста футів.

На перерві на обгородженому баскетбольному майданчику Джорджіо намотав із півсотні кіл і вмостився, задоволений, спати в моєму кріслі.

— Те, що він бешкетував у вас удома, — це він вас на міцність перевіряв, — пояснила Трейсі. — Ви його тільки не карайте, бо на тер’єрів це не діє. Вони люблять спокійний, але твердий тон. А ще з ними треба бігати. Бо всім відомо, якщо тер’єр сидітиме на місці більше ніж п’ять хвилин, то може вибухнути!

Наприкінці дня, розглядаючи погризений псом брелок від своєї автівки, полковник Вескотт глибокодумно зауважив:

— Якби він не був хлопцем, йому б цілком пасувало ім’я «Франческа».

І я був із ним цілком згодний.

* * *

— Що ти там мимриш собі під носа? Співаєш чи що? — пирхнула мені в навушник Франческа.

Я був зайнятий розрахунками й автоматично наспівував: «Ой, Марічко, чичері». Мелодійна й енергійна пісня сиділа у мене в голові із самого ранку. Добре, що Трейсі, наша начальниця зв’язку, відімкнула VOX [12], інакше б мої співи чули ще й у Г’юстоні. Але, гадаю, у Г’юстоні й без мене проблем вистачає.

— Це українська пісня про дівчину, — сказав я у мікрофон. — Її хлопець співає.

— Так багато рідних звуків! — захоплено відгукнулася напарниця. — «Ччч», «ррр»! А про що там співається? Дуже цікаво!

— І мені цікаво! — приєдналася до неї Трейсі.

— Марічка — це дівоче ім’я, — пояснив я. — Марія.

— О-о-о, Маріч-ч-чка! — смакувала Франческа. — У мене кузина Марія, я її тепер тільки так і зватиму! А що таке «чичері»?

— Точно не знаю. Може, це похідне від «чічка», що означає «квітка», а може, просто щось на кшталт «ія-ія-йоу!», хтозна. Пісня народна…

— А що було далі?

— «Розчеши ми кучері…»

— Що, прямо так одразу й «розчеши»?! А де «будь ласочка, мила моя»? От хамло! — пхикнула гаряча й безкомпромісна Франческа.

— Ну він же сказав «cheecheerie» — «квіточко»! — захистила невідомого хлопця Трейсі.

— Ха, а раптом це «ія-ія-йоу»? Чудово виходить: «Марічко, ія‑ія-йоу, ану розчеши-но мене!», — стала в позу вперта сицилійка.

— Десь так воно і є! — засміявся я.

— Сподіваюся, Марічка дала йому в лоба?

— Ні, вона сказала: «Я би тобі чесала, чесала, чесала, якби мамка не знала, не знала, не знала!»

— Ну й правильно, що дала йому відлуп! Я би на місці мамки йому ще й по сраці пательнею заїхала! Знатиме, як із моєю дочкою розмовляти!

— Ох і гонорова ти дівка! — засміялася Трейсі.

— Я американська сицилійка! — труснула чорними й цупкими, як дріт, кучерями Франческа. — Мене навіть чорти в пеклі бояться!

— Тобто дівчина хлопцеві відмовила? — уточнила начальниця зв’язку.

— Схоже на те, що відмовила, — погодився я. — Через те, що може зганьбитися.

Франческа схвально клацнула пальцями і вказівним впевнено тицьнула в мене, що, ймовірно, мало означати «саме так!».

— «Мати буде дивити, дивити, дивити, я ся буду ганьбити, ганьбити, ганьбити!»

— І я з нею абсолютно згодна! — резюмувала Франческа. — Хай сам собі гребінця купить і розчісується, якщо йому корона на голові заважає попросити Марічку нормально.

— Та це ж тільки пісня, до того ж стара, — спробував я заспокоїти гарячу дівчину.

— Мені вже цікаво, що буде далі! — сказала Трейсі. — Стає все гарячіше й гарячіше.

— «Ой, Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя, заріж мені когутя, когутя, когутя!» — старанно переклав я.

— Ого, нічого собі поворот! — обурилася Франческа. — Ще йому півня зарізати?! А може, йому того півня ще й апельсинами начинити?!

— Ні, навіщо апельсинами? Апельсини в Карпатах не ростуть. «На ти ружу червлену, червлену, червлену, розмаринку зелену, зелену, зелену!» — продовжив я.

— Ну ви бачили нахабу?! — від перевантаження в мене затріщало в навушнику. — Його і розчеши, і півня йому з розмарином приготуй! Bullshit!

— А чого ти так обурюєшся? — Трейсі зменшила рівень звуку на Франчесчиному каналі. — Хіба це не природно — балувати одне одного?

— «Одне одного»! — підкреслила напарниця. — Тут у пісні йдеться тільки про те, щоби бідолашна Марічка його і розчесала, і півня для нього вколошкала! А він хоч би «будь ласка» сказав у відповідь! Може, він їй ще й черевики накаже з себе зняти?!

У навушнику було чути, як Трейсі за своїм пультом ридає зі сміху:

— Джорджіо, благаю, давай ще одну пісню!

— «Їхали козаки із Дону додому!» — почав я.

Франческа з Трейсі слухали досить спокійно якраз до моменту «Везли, везли Галю темними лісами, прив’язали Галю до сосни косами».

— Що за довбаний нахрін?! — закричали дівчата. — Навіщо?! Підпалили?! Дівчину?!

Я зрозумів, що зайшов занадто далеко, але відступати вже було нікуди:

— «А хто дочок має, нехай научає, темненької ночі гулять не пускає…»

— Чортяче лайно, всрані виродки, щоб вони всі виздихали, як щури! — лаялася Франческа. Трейсі мовчала.

— Джорджіо, що це за треш? — спитала нарешті вона. У чорних ямайських очах був смуток і розчарування.

— Ем… Взагалі, цю пісню не слід сприймати буквально. Є версія, що це були не козаки, а хозари…

— Та тут однаково, козаки чи хозари. Зміст пісні мав бути повчальний? Типу «не ходіть з усілякими»?

— Щось таке.

— Мгм.

— Дівчата, цій пісні кількасот років. Згадайте, які часи тоді були! Це ж народна творчість!

— Узагалі-то так, — погодилася Трейсі. — У нас на Ямайці ще й крутіші сюжети були…

— Ну, і в нас було, що тут приховувати, — змилостивилася Франческа. — Один тільки мафіозний фольклор чого вартий. Там узагалі страшне!

— Та різні пісні є! — сказав я. — Наприклад, коломийки набагато веселіші: «Посварилися дві баби за головку маку! Одна другій через межу показала сраку!» — проспівав я перше, що спало на думку.

— Оце вже інша річ! — заіржала напарниця. — Таке б я слухала!

Фольклор — страшна сила!

* * *

Немає солодших слів за «everything looks nominal», коли передаєш управління вантажівкою Dragon Центрові Джонсона у Г’юстоні. Щоправда, деколи для досягнення такого результату доводиться добряче понервуватися.

Підготовка до цієї стиковки була набагато простіша, ніж попереднього разу. А попереднього разу ми прийняли корабель у положенні «догори дриґом» і на іншій траєкторії. Тепер корабель летів по запланованій траєкторії, і коли ми підхопили його на геоперехідній орбіті, то проконтролювати перевід на підвідну орбіту і прослідкувати, аби швидкість вирівнялась так, щоб Dragon летів паралельно до МКС, було суто технічним питанням. Враховуючи, що той раз ми були тільки вдвох із напарницею, то, маючи досвід, тепер ми все робили чітко й злагоджено. Точка виходу, точка входу, між ними три проміжні пункти — все, як і тоді. Залишалося тільки змінити орієнтацію — стикувальний грейфер зараз був повернутий у бік Землі, тож треба було змінити орієнтацію у поперечному векторі. Незважаючи на простоту операції, я неабияк хвилювався. Зате напарниця розважалася, як могла:

— Кут по «ікс» — дванадцять мінут п’ять секунд.

— Дванадцять мінут п’ять секунд є!

— Кут по «ігрек» — чотири мінути п’ятнадцять секунд.

— Є чотири мінути п’ятнадцять секунд.

— «Зет» — одна мінута дві секунди.

— Одна мінута дві секунди?

— Так, одна мінута дві секунди, а що?

— Ти впевнений, Джорджіо?

— А що?

— Та я просто спитала!

— Ти мене лякаєш!

— Я просто спитала, чи ти впевнений.

— Уже ні! Зараз перерахую… Так, у мене виходить одна мінута дві секунди… А в тебе?

— У мене теж одна мінута дві секунди.

— Франческо!

— Що?! Та я просто пожартувала!

Ми з Франческою так заглибилися