Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

Сержант МакКарті поставила чашку з кавою на стіл і солодко потяглася:

— Та яке середньовіччя? Сувора реальність. Мій батько до останнього відмовлявся вірити, що його дочка-балерина пішла в армію. Повірив тільки тоді, коли я поїхала в Ірак! — Сара засміялась. — А пам’ятаєте, сер, як я вперше бігла марш-кидок і проходила смугу перешкод? На першій милі я здохла і впала в багно. Лежу я, каска на очах, рюкзак згори давить, гвинтівка впирається в груди. Нахиляється до мене полковник Вескотт і прямо у вухо мені горлає: «Піднімайся, красунечко, покажи цим нездарам, на що здатна МакКарті!»

Ми всі засміялися.

— А коли ми з місцевою поліцією потрапили в засідку бойовиків, то мене ці слова сильно виручили! — Сара зітхнула. — Тоді нам, дівчатам, ніхто не казав, що ми «не здатні». Я була солдатом. Я й тепер солдат. Хотіла б я побачити цього дурника з Google на моєму місці тоді, в бійні в Аль-Хатамі.

Ми всі замовкли. Тоді подав голос Вескотт:

— Чоловічий світ помирає. Помирає довго і в муках. Після «Клепальниці Розі» скільки років минуло? Відразу по війні чоловіки хотіли взяти реванш, але поламали зуби. Хоч іще кілька десятиліть намагалися вказувати жінкам, що їхнє місце на кухні й коло дітей. І при цьому тринділи про рівність та американську демократію, — полковник сьорбнув кави. — Рівність і демократія — це коли я обиратиму кандидатуру свого наступника, незважаючи на стать і керуючись лише діловими якостями. Колись говорили, що в жінок мозок менший, тепер цей йолоп із Google написав, що «жінки обирають соціальну й культурну галузь, тому їх мало на керівних посадах, і це правильно». Таких печерних поглядів багато, звісно. Ще багато. Але таких довбеників усе менше й менше. І вони всі вимруть. Як мамонти! — і полковник зареготав.

* * *

— Джорджіо вкусив мене за ногу! Це він так зі мною грався! І ще цей гімнюк роздер мою подушку! — розповідала Франческа по телефону старшому братові Патріціо.

Франческа покинула батьківський дім сім років тому, в перший день свого вісімнадцятиріччя, бо прагнула самостійності і не терпіла, коли хтось вказував їй, що робити. І це в них, як з’ясувалося, сімейне — троє її старших братів виїхали раніше. Велика батьківська хата спорожніла.

Сім років сеньйор Джіованні та сеньйора Карла жили самі, якщо не лічити старого ретривера Пенса, а дітей бачили по вихідних, коли ті з’їжджалися на обов’язкові в сицилійців сімейні обіди. Через тринадцять років, проживши довге й щасливе собаче життя, Пенс покинув цей світ. Батькам було самотньо, і Франческа вирішила подарувати їм компаньйона.

— Батьки скучають за Пенсом, і я вирішила подарувати їм нового собаку. Вони захотіли, бо в будинку стало так порожньо… Що ти про це думаєш?

— Чудове рішення. Без пса справді порожньо. І собака — чудовий компаньйон! — я одразу згадав Галю, яка завжди крутиться під ногами, лізе обніматися, і, хоч би що ти робив, ця життєрадісна і стрибуча боксерша завжди намагається потрапити у вир подій, заглядаючи тобі в очі своїми великими розумними очима.

Почалися пошуки. Франческа хотіла невеликого собаку, бо сеньйора Карла ходила з ціпком і не могла б упоратися із великим псом. Попри відчайдушні спроби Трейсі загітувати напарницю на йоркі, Франческа категорично відмовилася від такої пропозиції.

Болонка не підійшла, бо «занадто ніжна» для такої темпераментної пари, як сеньйор Джіованні та сеньйора Карла.

Чихуахуа не годиться, бо просто не подобається Франчесці.

Померанський шпіц «симпатичний, але дідька лисого зрозумієш, де в нього морда, а де срака».

Китайська хохлата не підходить, бо Франческа не любить лисих собак, а французький бульдог схожий на бабцю Б’янку.

Франческа вагалася між фокстер’єром і джек-рассел-тер’єром, яких я називаю просто й коротко: «гаплик хаті».

— Зате вони довго живуть! — сказала напарниця.

— Не факт, що їхні господарі теж довго житимуть, — зауважив я і згадав, як трохи з глузду не з’їхав, проживши три доби під одним дахом із фокстер’єром.

Лишилася дрібниця — знайти собачку.

Франческа перекопала тонни інформації про розплідники та заводчиків, але або розплідник був надто далеко і були проблеми з перевезенням, або ціна в розпліднику була висока. Врешті я порадив дівчині придивитися до собачих притулків. Там і ціни нижчі, і цінність вища, бо це ж врятоване псяче життя.

Нарешті Франческа вигукнула:

— Знайшла! Джорджіо, уявляєш, це два в одному!

Цього разу пощастило півторарічному песикові на ім’я Джой, який був міксом фокса і джек-рассел-тер’єра. Це й означало «два в одному».

Деякі формальності, купівля нашийника, повідка, лежанки та іграшок — і Джой приїхав у свій новий дім.

Точніше, у новий дім зайшов не «Джой», а «Джорджіо». Трансформація «Джоя» в «Джорджіо» відбулася прямо в машині.

— Вони назвали його «Джой», від «Enjoy»! — пояснила Франческа. — А я не люблю Кока-Коли, тому він став «Джорджіо»! Правда, круто?! — веселилася напарниця.

— Логіка — здохнути можна, — оцінив я. — А чому Джорджіо? — поставив я тупе запитання. — Спершу клоп, тепер пес…

— Джорджіо — гарне ім’я! Воно йому дуже пасує!

— Чим саме?

— Він такий самий засранець, як і ти! І він радо відгукується на «Джорджіо»! — резюмувала дівчина.

«Чарівний початок. Та він і на «киць-киць» відгукуватиметься, щоб його забрали з притулку. У песика буде веселе життя», — подумав я. І жорстоко помилився. «Веселе життя» настало для всіх навколо нього. А ось для Джорджіо життя перетворилося просто на цілковите свято.

Спочатку все було чудово: Джорджіо виляв своїм куцим хвостом, стрибав і весело брехав, демонструючи своє захоплення новими господарями і новою домівкою. Домівка в Джорджіо була шикарна — вісім спалень, по чотири в кожному крилі. Пес носився будинком, намотуючи кола так, ніби за ним гнався сам Люципер. Або він гнав за Люципером, що було набагато ймовірніше. Під вечір хуліган мирно заснув біля батьківського ліжка.

Капець почався зранку.

— Він розірвав дві подушки, і тепер у твоїй кімнаті все вкрите пухом! Він зірвав штори й погриз татові туфлі в передпокої! Він перекинув і розшматував смітник! — жалілася дочці по телефону сеньйора Карла.

— От гімнюк! — не без нотки захоплення відгукнулася напарниця.

— Джорджіо вкусив мене за ногу! Це він так зі мною грався! А ще цей гімнюк роздер мою подушку! — розповідала Франческа по телефону старшому братові Патріціо. При цьому сержант МакКарті впустила крекер, закашлялась, а очі в неї стали круглі, як однодоларові монети…

— То не я! — поспішно сказав я. — Це вона так пса назвала!

— Боже, ви хоч би попередили! — видихнула Сара. — Я трохи не вдавилася, коли уявила, як ти гризеш подушку!

Словом, Джорджіо виявився рідкісним бешкетником. Коли Франческа привела його на роботу, то присіла біля нього, тицьнула пальцем у мій бік і сказала:

— Ось! Він теж Джорджіо!

Собака сів, схилив голову й уважно подивився на тезку. Я усміхнувся й розвів руки для обіймів. Пес узяв низький старт і раптом просто застрибнув мені на руки.

— Ух ти! Обнімашки! — засміялася Трейсі. — Тренований… Ану… — дівчина клацнула пальцями, і пес моментально повернув голову. — Сидіти! — коротко наказала Трейсі, яка у вільний від роботи час тренувала поліцейських собак у підрозділі К-9.

Пес сів і завиляв куцим хвостом.

— Лежати! — зв’язківиця знов клацнула пальцями, і Джорджіо моментально ліг.

— Ого-го! — Франческа була здивована так, ніби малий розбійник умів говорити.

— Тер’єри дуже розумні, — сказала Трейсі. — Щоправда, з характером.

— О так! — погодилася напарниця. — Він поводиться як справжній сицилієць!

За неповних півгодини куцохвостий сицилієць намагався видертися на пульт,