Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

розуміти й так: дорога українця до російської столиці — чортова дорога. Чи не натякав Гоголь на свою долю — адже й сам він заради кар’єри вирушив до столиці?

У «Ночі перед Різдвом» Вакула в Петербурзі отримує бажане — черевички з ніг цариці. Йому допомагає чорт. Це, звісно, можна сприйняти як гумор. Справді, певна частка гумору в подачі цього епізоду є. Але внутрішнє навантаження цього епізоду — далеко не гумористичне. Автор (свідомо чи несвідомо) підводить до думки, що в Петербурзі без допомоги чорта нічого не досягнеш.

Імперія часто ототожнюється Гоголем із Руссю чи Росією. Цих понять він не розрізняє. Лише частиною Русі-Росії є для нього Україна, точніше Малоросія. Звісно, вона має свої особливості, але вони несуттєві. Гоголь навіть уживає словосполуку «український народ». Однак цей народ не розглядається ним як суверенний. Він — частина «святої Русі», такого собі сакрального простору, який фактично ототожнюється з Російською імперією.

Звісно, Гоголь розумів, що реальна Російська імперія з її продажними чиновниками, самодурами-поміщиками, простолюдинами, схильними до обману, дуже й дуже далека від святості. Проте письменник видавав бажане за дійсне, мало того — вірив у велике майбуття Русі-Росії. Цю віру він виявляє і в «Мертвих душах»: навіть у цьому тексті, який найповніше показує потворність російського життя, Гоголь піднесено звертається до Русі як до нестримної «птицы-тройки». Цю «ідеальну Русь» і Русь реальну можна сприймати як дві конфліктуючі площини твору; така двоїстість притаманна й повісті «Тарас Бульба».

Правда, аморфна «свята Русь» — це радше ідеал пізнього Гоголя, коли в нього поглибилися релігійні почуття. У ранній український період він, схоже, мав інший ідеал. Це — ідеал «природного життя» на хуторі, якнайдалі від цивілізаційних впливів. Цей ідеал навіть можна вважати альтернативою ідеалові імперському. Хутір — місце, де людину ще не спіймав імперський світ. Тут буяє повнокровне життя. Звідси такий щирий оптимізм «Вечорів на хуторі біля Диканьки» — і це при тому, що загалом Гоголь був людиною, схильною до песимізму, меланхолії.

Цікавим є опис «зустрічі» Івана Федоровича Шпоньки, одного з героїв другої частини «Вечорів…», із хутірською ідилією. Шпонька тривалий час перебував на військовій службі, жив у місті. Тоді його життя було нецікавим, сірим. Коли ж він опинився на своєму хуторі, життя Івана Федоровича рішуче змінилося і пішло зовсім іншою дорогою. Він невідлучно бував у полі при женцях і косарях, і це давало його душі невимовну насолоду.

Описи хутірської ідилії зустрічаємо і в збірнику «Миргород». Автор ніби намагається протиставити спокійне, природне життя хутора життю в місті. Ідеалізація сільського життя простежується в оповіданні «Старосвітські поміщики». На початку твору автор малює картину життя у «віддаленому селі», демонструючи свою симпатію до його мешканців. Старосвітські поміщики ведуть спокійне життя, на їхніх обличчях завжди написана доброта.

Автор навмисне протиставляє старосвітських поміщиків «новим малоросіянам», які будь-що прагнуть вибитися в люди: «старі національні, простосердечні та разом з тим багаті фамілії» завжди, на його думку, становили протилежність тим ницим малоросам, які вибиваються з торгашів, стають чиновниками, деруть останню копійку зі своїх же земляків, наживають капітал і врочисто додають до свого прізвища, яке закінчується на о, букву в.

Взагалі цікаво прослідкувати еволюцію «художньої географії» Гоголя. Від «хутора Диканьки» він переходить до «Миргорода». Миргород — це символ провінційного українського містечка. Тут залишилося ще багато природності. Однак це вже не те… Героїчно-міфічного Тараса Бульбу, який, до речі, живе на хуторі, Гоголь протиставляє старосвітським поміщикам (теж хуторянам) і міщанам-миргородцям. Останні, на відміну від того ж Бульби, не живуть, а існують. У їхньому житті немає нічого цікавого, воно розмірено нудне. Щоб якось себе розважити, урізноманітнити своє існування, деякі миргородці, як-от Іван Іванович та Іван Никифорович, влаштовують геть абсурдну судову тяганину. Вона стає не лише розвагою на фоні їхніх одноманітно нецікавих буднів, а й сенсом їхнього життя, що є комічним і трагічним водночас.

Різке протиставлення хутора та міста маємо в «Тарасові Бульбі». Головні герої повісті Тарас, його сини Остап і Андрій — хуторяни. Деякий час сини жили в Києві, студіювали в академії. Проте їхнє життя в місті було малоприємним. Бурсаки вічно голодували, думали, де б то роздобути їжу. Тому крали, обманювали інших, поводилися аморально. Наука в академії нашим героям не потрібна. Тому коли сини приїжджають із Києва додому, на хутір, батько починає насміхатися з них.

Місто губить Андрія — молодшого сина Бульби. У Києві він закохується в польську панночку, що має для нього трагічні наслідки. Він рушає в «католицьке» Дубно до своєї коханої й зраджує побратимів-козаків. Центральним фрагментом повісті є штурм козаками міста Дубна, яке сприймається як щось чуже, вороже. Протиставлення хутора та міста в повісті осмислюється навіть у категоріях конфесійних та етнічних. Хутір — це православні, «руські» українці. Місто (у цьому конкретному випадку Дубно) — католики й поляки.

Гоголь продовжив традицію протиставлення хутірського чи сільського життя життю міста, яка простежувалася в Григорія Сковороди. Це протиставлення можна також трактувати і як опозицію природності й цивілізації. Згодом аналогічне протиставлення зустрічатиметься у творчості Тараса Шевченка й особливо у Пантелеймона Куліша.

Загалом українські повісті Гоголя — це колоніальна література. Малороси в цих творах постають як провінціали. Вони на своїх хуторах ведуть веселе, безтурботне життя, а проблеми, що виникають у них, часто є смішними і не дотягують до чогось значного, «великого». Наприклад, Вакула, прибувши разом із запорожцями на прийом до цариці, просить у неї дріб’язок — черевички, що не може не викликати посмішку. А хіба не дріб’язковим є непорозуміння поміж Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем? Так само дріб’язкові потреби й справи героїв «Старосвітських поміщиків»… Принаймні російська публіка зі своєї імперської дзвіниці саме так розглядала цих літературних героїв. Вони для неї були «милими малоросами», які не становили небезпеки. Якщо ж ці малороси й виявляли агресивність, то аж ніяк не до високої імперської влади, а до поляків чи інших чужинців. Імперська влада для них була своєю, рідною.

Правда, попри цю зовнішню благонадійність, у творах Гоголя було чимало підводних рифів, які могли розтрощити імперський корабель. Це і протиставлення «природної України» «штучному Петербургові», й утвердження думки про українську волелюбність, яка межує з анархізмом; зрештою, це й тонка критика імперських порядків «на місцях», які, якщо поміркувати, суперечили «природним» українським традиціям.

Таємний вояж Гоголя

Про перебування Гоголя на Волині немає жодних відомостей. Принаймні біографи письменника про це нічого не говорять.

Проте в його творах фігурують волинські міста й містечка. Передусім це стосується Дубна.