Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

3.2

 

***

– Гей, господине! Господине!

Повернутися в реальність було непросто – комусь на вулиці довелося прокричати кілька разів, щоб вирвати мене зі спогадів.

– «На найцікавішому моменті», – сказав би я, якби не вислуховував історію твоїх пригод щодня, – остаточно розвіяв усі ілюзії глузливий голос демона. – Якщо не помиляюсь, тебе хоче нечемний син барона-вигнанця. Дуже хоче, навіть у дірку пролізти намагається…

– Розламає хвіртку. – Мела сиділа навпроти вікна і бачила, що відбувається у дворі. – І закортіло ж йому прямо зараз… Ні, Ферне, не ховайся! Якби він міг тебе бачити, то використав би це, не роздумуючи, ще того дня, коли поліз сваритися до Таї.

– Гей, тітко! – Артан, як і очікувалось, застряг у вузькому лазі, проте сили розвалити все у нього не вистачило. Тому його передня частина вимагала допомоги, а задня стирчала на вулиці і, якщо мене не підводили очі та сутінки, стала об’єктом пильної уваги якоїсь дворняжки. – Я знаю, ти там! Виповзай, а то…

Як і раніше, погроза залишилася невисловленою. Впевнена, він і сам не знав, що придумати.

– Не хочу з ним зустрічатися, – несподівано зізналася чаклунка. – Як подумаю, що через нього… Можна, я вилізу у вікно?

– Вибач, – мені було майже соромно, – вони забиті. Свіже повітря йде з кожної щілини, вікна відчиняти не треба. Якщо хочеш, сховайся під ліжком. Або он там, за піччю.

– Закопатися в пилюку чи завіситись павутинням? Спасибі, краще вже Ведмедик. Піду, витягну його і злегка заспокою. – Мела грюкнула дверима.

Я скорчила пику їй услід, хоча заперечити було нічого. Пил, павутина, бруд… Якщо подумати, це оточувало мене від народження, нехай і у фігуральному сенсі. На правду не ображаються. З іншого боку, сьогодні я вимила посуд, то ж не звинувачуйте мене в неохайності!

– То вона не брехала?! – на підвищених тонах розмовляв у дворі баронський синок. – Ти згодна? Але чому… Що? Не моя справа?! Чини як знаєш! Тоді післязавтра… Чому – завтра? Ах, ти так вирішила! А хто дав тобі право… Ні, я не хочу, щоб ти передумала! Наша стара Мара поживе поки у вас… Ні? А хто подбає про Ів? Що значить – ти сама? Тобто… Серйозно?! Вона поїде з нами? Звичайно, я нічого не маю проти! Але це… Це дивно. Гаразд, тоді зустрінемося вранці. Та ну її, ту дику тітку! Не хочу зайвий раз бачити її безглузду мармизу. От якби вона збрехала батьку, тоді був би привід для зустрічі, а так… Ой, навіть не жартуй про це! Скажеш таке… Нащо їй Тавенна? Стривай, Мело! Батько погодився?! І нічого мені не сказав?! У-у-у… Вона, ясна річ, у захваті… Слухай, я розумію, що не можу нічого вимагати… Якщо чесно, я навіть не хотів говорити тобі про цю божевільну ідею щодо професора… Благаю, вдягни її пристойніше!

Тітка? Я скрипнула зубами. Дорога в Тавенну займала понад тиждень, і для вельможного пана Артана з Ведмедів цей тиждень міг стати найдовшим у житті.

***

Мене розбудило нав’язливе деренчання, що незрозуміло як пробивалося крізь товстий шар старих ковдр, у які я, рятуючись від осінньої холоднечі, закуталася з головою. Різкий звук неприємно дряпав слух. Голосно проклинаючи його джерело, я виплуталася з нагрітих за ніч ганчірок і, стукаючи зубами, притулилась носом до шибки.

У сусідському дворі безумовно щось відбувалося. Щось настільки незвичайне, що зібрало якщо не половину міста, то, щонайменше, жителів усього кутка.

– Тає, – згаслим тоном звернувся до мене Ферн. – Я, здається, зрозумів… Їй не треба співпрацювати з тобою, оскільки її сто монет уже зібралися разом і покірно тупотять до своєї сумної долі…

– Зникни, дрібното. – Я накинула хустку, простеживши, щоб прогризені міллю дірки не опинились навпроти вух, і вискочила на вулицю. – Коли станеш вищим демоном, тоді і вчитимеш мене розуму. А поки… Ха, стули писок і не заважай!

На скрип моїх дверей повернулися кілька голів, але надмірної цікавості ніхто з роззяв не проявив. Ще б пак – зовсім поруч, за похиленим від старості парканом, творилося справжнє диво!

Мела готувалася залишити дім на невизначений термін. Впевнена, вона забезпечить його збереження до їхнього з сестрою повернення.

– …черви зжеруть нутрощі, і розмножаться, і породять нових черв’яків, і ті подрібнять кістки, і впаде негідник як мішок, і трісне його шкіра, – монотонно бубоніла сусідка, акомпануючи собі прив’язаною до зап’ястя тріскачкою і щедро обсипаючи вибілені стіни попелом. Ніби як під ніс бурмотіла, але, можу закластися, чули її всі. – І витечуть його мізки, і викотяться очі, і відпаде ніс, – перевівши подих, продовжувала вона, – але якщо не зі злом прийшов він…

Натовп затих.

– …то лише покриється кривавими виразками, стане заїкою і ніколи не зможе мати дітей, – підсумувала Мела і жбурнула горщик, з якого черпала попіл, на кам’яні сходи перед ґанком.

Глиняний виріб розбився з несподіваним металевим брязкотом, і глядачі на дорозі охнули. Попіл спалахнув і згас, але камінь палахкотів, виділяючи густий чорний дим і неймовірний сморід. Нарешті і це полум’я вщухло, зате навколо хати пробігли дві вогняні «змійки». Зіткнувшись біля задньої стіни, вони зникли з глухим стогоном. Юрба голосно видихнула у відповідь.

– Готово! – Мела порадувала натовп фальшивою посмішкою. – Як ви бачите, шановний пане Тинн, турбуватися нема про що – мій дім під охороною сил могутніших, ніж міська варта. Ні-ні, не будемо про це! Ви ж самі знаєте, вони не люблять, коли про них базікають без потреби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍