Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Я з подивом впізнала в одній із зацікавлено-переляканих фізіономій пухке обличчя мера міста. У мене аж очі на лоб полізли – не вірилося, що Мела та її сестра настільки важливі персони. Виставу сусідка влаштувала гарну, проте якби жителі Борсуків не сприймали її крізь могутнє слово «магія», ті фокуси нікого б і не вразили.

– Гей, Тає!

Довелося вдосталь покрутити головою, щоб помітити Ів. Вона стояла біля старезного повоза, запряженого хворою шкапою – безсумнівно, транспортного засобу якоїсь селянської сімейки. Поруч височіли дві величезні сумки з ручками і лямками одночасно.

– Добрий… Доброго ранку, – кисло привіталась я, підійшовши ближче. – Бачу, ви підготувалися.

– Так, ми законопатили щілини в коморі, – для чогось повідомила Ів. – І роздали кімнатні рослини сусідам. А як почувається твій домовичок? Напевно, не хоче покидати обжите місце? – вона зверталася прямо до мене, з чого я зробила висновок, що Ферн десь у хатині.

– Та ні, він дуже радий вибратися з нашого свинар… він цілком задоволений перемінами. Ви не надто рано зібралися? Ведмедик заспав.

– Кого ти назвала Ведмедиком, голото?! – Худий мужик у кудлатій шапці, якого я вважала господарем повоза, облишив упряж кістлявої коняки і підняв голову. – Жити набридло? То я зараз як…

– Щоб тебе!.. – тільки й зуміла видавити я.

– Артане, ну чому ти такий грубий? – м’яко посварила баронського синка Ів. – Не можна так розмовляти з людьми. Їм же образливо! Тає, де твої речі?

Настала моя черга зображувати щиру посмішку.

– Тут. – Я поплескала себе по кишенях. – Мені багато не треба.

– Воно й видно, – буркнув роздратований аристократик. – Гадаю, твоя ковдра у тебе на плечах, а подушка прив’язана до живота? Хвора тітка…

– Вгадав. – Цього разу награна посмішка була правдоподібнішою. – Не забудь про каструлю під хусткою і сковорідку на дупі, дурний козел!

У нього аж губи затряслися від обурення, але дар мови, схоже, його тимчасово покинув.

– О, ви вже перейшли на «ти»? – Сяючий оскал Мели міг би посперечатися з моєю «милою» посмішкою. – Прекрасний початок, хіба ні?

В руках вона тримала широку присадкувату клітку, накриту темним шматком тканини. Зсередини не долинало ні звуку.

Сяк-так підсадивши сестру, Мела передала їй свою ношу. Заштовхала всередину сумки (Артан навіть не поворухнувся, щоб допомогти) і підняла матер’яний полог:

– Залазь, Тає. Не бійся, це тільки на вигляд як віз твого прадідуся.

Я хмикнула. Шия баронського синка почервоніла.

– А мій друг… Він тут? – шепіт привертав увагу сильніше за крик.

– Тут, – заспокійливо тицьнула кудись над моєю головою Ів. – Він їде з тобою.

– Хто? – з підозрою зажадав відповіді Артан. – Що ще за «друг»?

На обличчях сусідок відбилася розгубленість – просвіщати благородного попутника щодо демона (або домовичка – як на мене, йому буде без особливої різниці) ніхто не збирався.

– Уявний друг, – взяла удар на себе я. – Милий пухнастий домовичок, якого звуть Ферн. Ми всі з ним розмовляємо, зрозуміло? І ти будеш, якщо я скажу!

Зрештою, моїй репутації вже ніщо не могло зашкодити.