Артур Конан Дойль - Загублений світ

непосвяченим у доступній і навіть захопливій формі, прикрашаючи свої доповіді безліччю жартів, здавалося б, зовсім невідповідними темі, так що в його викладі навіть прецесія рівнодення[26] або еволюція хребетних набували гумористичного характеру.

У простій, а часом і мальовничій формі, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, взяту начебто з висоти пташиного польоту. Він говорив про земну кулю — величезну масу світного газу, що палала в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса почала охолоджуватися і застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, якій належало розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, містер Уолдрон обмежився кількома невиразними фразами, які ні до чого не зобов’язували. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли трохи пізніше. Звідки? З неорганічних елементів, що остигають? Досить імовірно. А може статися, вони були занесені ззовні яким-небудь метеором? Навряд чи. Коротше кажучи, навіть наймудріші з мудрих не можуть сказати нічого певного щодо цього питання. Поки нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути міст через ту прірву, що відокремлює живу матерію від мертвої. Але природа, яка оперує величезними силами протягом багатьох століть, сама є найбільшим хіміком, і їй під силу те, що непосильно для нас. І більше тут нема чого сказати.

Слідом за цим лектор перейшов до великої шкали тваринного життя і сходинка за сходинкою — від молюсків і безхребетних морських тварин до плазунів і риб — добрався, нарешті, до кенгуру, які народжують живих дитинчат, прямого предка всіх ссавців, а отже, і тих, що знаходяться в цьому залі. («Ну, це ще як сказати!» — голос якогось скептика з задніх рядів.) Якщо юний джентльмен у червоній краватці, що вигукнув «Ну, це ще як сказати!» і, очевидно, має підстави вважати, що він вилупився з яйця, зволить затриматися після засідання, лектор буде дуже радий ознайомитися з такою визначною пам’яткою. (Сміх.) Подумати тільки, що процеси, які століттями відбувалися в природі, завершилися створенням юного джентльмена в червоній краватці! Але хіба ці процеси дійсно завершилися? Чи варто вважати цього джентльмена кінцевим продуктом еволюції, так би мовити, вінцем творіння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червоній краватці в його кращих почуттях, але йому здається, що, якими б чеснотами не володів цей джентльмен, все-таки грандіозні процеси, які відбуваються у всесвіті, не виправдали б себе, якщо їх кінцевим результатом було б створення такого от екземпляра. Сили, що зумовлюють еволюцію, не завмерли, вони продовжують діяти і готують нам ще великі сюрпризи.

Розправившись під загальні смішки зі своїм супротивником, містер Уолдрон повернувся до картин минулого і розповів, як висихали моря, оголюючи піщані обмілини, як на цих обмілинах з’являлися перші живі істоти, драглисті, мляві; розповів про лагуни, що кишать усякою морською твариною, яку приваблювало сюди мулисте дно й особливо достаток їжі, що сприяв її стрімкому розвиткові.

— От, леді й джентльмени, звідки пішли ті дивовижні ящери, що дотепер вселяють у нас жах, коли ми знаходимо їхні кістяки у вельдських або золенгофенських сланцях[27]. На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — прогудів хтось на естраді. Містер Уолдрон був людиною витриманою, до того ж гострою на язик, що особливо відчув на собі джентльмен у червоній краватці, і перебивати його було небезпечно. Але остання репліка, мабуть, здалася йому настільки безглуздою, що він навіть трохи розгубився. Такий самий розгублений вигляд міг би мати, шекспірознавець, зачеплений лютим беконіанцем[28], або в астронома, що зіткнувся з фанатиком, який твердить, що Земля плоска. Містер Уолдрон замовк на секунду, а потім, підвищивши голос, повагом повторив свої останні словам

— На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — знову прогудів той самий голос. Уолдрон кинув здивований погляд на професорів, що сиділи за столом, і, нарешті, зупинився на Челленджері, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, і посміхався із заплющеними очима, наче уві сні.

— А, розумію! — Уолдрон знизав плечима. — Це мій друг професор Челленджер! — І під регіт усього залу він повернувся до перерваної лекції, начебто подальші пояснення були зовсім зайві.

Але цим справа не скінчилася. Який би шлях не вибирав доповідач, блукаючи в нетрях минулого, усі вони незмінно приводили його до згадування про зниклих доісторичних тварин, що негайно викидало з грудей професора те ж гучне ревіння. У залі вже передбачали заздалегідь кожну його репліку і зустрічали її захопленим гулом. Студенти, що сиділи тісно зімкнутими рядами, не залишалися в боргу, і, як тільки чорна борода Челленджера починала рухатися, сотні голосів, не даючи йому відкрити рота, дружно волали: «Це ще не факт!», а з передніх рядів неслися обурені лементи: «Тихіше! Неподобство!» Уолдрон, лектор досвідчений, загартований у боях, остаточно розгубився. Він замовкнув, потім почав щось бурчати, затинаючись на кожному слові і повторюючи вже сказане, загруз у довжелезній фразі і під кінець накинувся на винуватця всього безладу.

— Це переходить усякі межі! — вибухнув він, люто блискаючи очима. — Професоре Челленджере, я прошу вас припинити ці обурливі і непристойні вигуки!

Зал притих. Студенти завмерли від захвату — високі олімпійці розпочали сварку в них на очах! Челленджер не поспішаючи визволив своє огрядне тіло з обійм крісла.

— А я в свою чергу прошу вас, містере Уолдроне, перестаньте твердити те, що суперечить науковим даним, — сказав він.

Ці слова викликали справжню бурю. У загальному шумі і реготі чулися тільки окремі обурені вигуки: «Неподобство!», «Нехай говорить!», «Вигнати його звідси!», «Геть з естради!», «Це нечесно — дайте йому висловитися!» Голова підхопився з місця і, ледве змахуючи руками, схвильовано щось пробурчав. З туману цього нерозбірливого бурмотіння було чутно тільки окремі уривчасті слова: «Професоре Челленджер… будьте ласкаві… ваші міркування… після…» Порушник порядку відважив йому уклін, посміхнувся, погладив бороду і знову вмостився в крісло. Розпалений цією сваркою і налаштований вельми войовничо, Уолдрон продовжував лекцію. Висловлюючи час від часу яке-небудь положення, він кидав злостиві погляди на свого супротивника, що, здавалося, дрімав, розвалившись у кріслі з тією ж самою блаженною широкою посмішкою на вустах.

І от лекція скінчилася — підозрюю, дещо передчасно, тому що заключна її частина була зім’ята і якось не