Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

поміж їхніх аварійних кушеток, пройшовся

Мертрі. Його миготливий погляд фіксував усе: кушетки, безпекові пояси, обличчя людей, що готувалися до першої

висадки на незнану їм планету. Елві усміхнулася йому,

безпековий шеф відповів їй гострим кивком. Але не ворожим —

просто діловим кивком головою. Простежила, як він охопив її

всю своїм поглядом. Ні, то був не сексуальний позирк, яким

чоловік оцінює жінку. А десь як вантажник допевнюється, чи

вискочили магнітні клямри пакувальної клітки. І ще раз кивнув

їй, задоволений вочевидь, що вона правильно позащібала свої

ремені, та й подався далі. Коли Мертрі зник із поля зору, Фаєз

захихотів.

— Бідолашний виплодок прожовує стіни, — мовив, киваючи

вслід безпеківцю.

— Та ну? — протягнув Ерік.

— Чи ж не він тримав нас півтора року під каблуком, еге? А

зараз ми спустимось, а він лишиться на орбіті. Кам’яніє від самої

думки, що ми повбиваємось на його зміні.

— Принаймні він дбає про нас, — заступилась за безпеківця

Елві. — Й цим він подобається мені.

— А тобі всі подобаються, — піддражнив Фаєз. — Така вже в

тебе патологія.

— А тобі ніхто не подобається.

— То це вже моя патологія, — осміхнувся марсіянин.

Тут пролунав сигнал у три тони — заклик до уваги, й клацнула, увімкнувшись, система оповіщення пасажирів.

— Пані й панове! Мене звати Патрісія Сільва — я ваш пілот на

цьому короткому спуску по молочній річці.

Аварійні кушетки вибухнули сміхом.

— За десять хвилин ми відстикуємося від «Ізраеля», а посадка

на Нову Землю забере хвилин п’ятдесят. Отож за годину ви всі

зробите перший ковток нового повітря. З нами летить сам пан

губернатор, тож ми постараємось, щоб усе пройшло як по маслу, та й дістанемо за цей політ добрий бонус.

Усім їм стало весело, навіть пілотині. Елві подарувала усмішку

Фаєзові, а той усміхнувся їй. Ерік прокашлявся.

— Ну то що ж, — із напускною скорботою мовив Фаєз. — Усі ми

стали на цей шлях. Сподіваюся, всі ми дійдемо до його кінця.

* * *

Біль не зосереджувався в одному якомусь місці. Занадто вже

був він великий. І поширювався по всьому тілу, охоплював усе.

Та ось Елві втямила, що вона на щось дивиться. Якась мов

масивна, потворно збільшена крабова клешня. Чи зламаний

кран будівельний. Туди, до того утвору тяглося рівне дно

висохлого озера, але, перш ніж дотягтися до основи того дива, воно втрачало рівнинний характер. Уявилося їй, що те

потворисько якось проштовхалося на поверхню з-під темного, сухого ґрунту. А чи воно увігналося в землю? Її змучений розум

спробував усвідомити це як уламок шатла… але ні, не зумів.

То був якийсь артефакт. Руїна чогось. Якась загадкова

побудова, що її лишила по собі котрась неземна цивілізація — та

сама, що придумала протомолекулу й кільця. Нині покинута й

порожня. І раптом Елві побачила сильний і розшматований

спогад: як була ще дівчиною, побачила такий експонат

фотомистецтва. Там був високого розрізнення образ велосипеда

в канаві, за руїнами Ґлазґо. Наслідок катастрофи у єдиному

образі, стиснений і промовистий, мов вірш.

«Хоч це я мала побачити, — подумалося. — Принаймні я

потрапила сюди, і я ще жива!»

А раніше хтось витягнув її з розбитого шатла. Коли повернула

голову, то побачила, як жовто-біло світяться вогні тієї

конструкції, а інші учасники експедиції рядами лежать на

рівному дні колишнього озера. А дехто й стояв. Дехто рухався

поміж загиблих і поранених. А вона їх не впізнавала: ні за

обличчями, ні за їхніми рухами. Пробувши півтора року на

«Ізраелі», вона вже усіх знала в обличчя. А це були якісь чужі

люди. Отже, місцеві. Поселенці. Нелегали. Повітря тхнуло

перепаленим пилом і кмином.

Мабуть, Елві зомліла, бо та жінка начебто вмить з’явилася

поруч. Її руки були закривавлені, а обличчя вимащене брудом і

чиєюсь, не її власною, згуслою кров’ю.

— Вас потовкло, але безпосередньої загрози вашому життю

немає. Зараз я дам вам