Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— І мене теж.

— Я ж старша! Мене вона страшенно відлупцює! А тобі, Люсі, нічого не зробить!

Правду кажучи, тут я сумнівалась. Мати прала білизну дев’ять годин на день — і до того ж руками, які від цієї роботи скидалися на два свинячі окости. Один її ляпанець означав, що наші сідниці після того болітимуть цілий тиждень. Ми поспішали додому в понурій мовчанці.

— Це мама кличе нас? — зненацька запитала я.

— Що?

— Це мамин голос?

Мері прислухалася:

— Нічого не чути. До нашого дому ще кілька миль!

То була правда. До того ж примарний, тонкий голос, який я почула, лунав не з міста.

Я оглянула луки та річку, що трохи далі пропадала між пагорбами. Мені здалося, що я бачу далеко, в заростях очерету, чиюсь постать — темну, криву, мов городнє опудало. Я помітила, що постать зрушила з місця — не дуже швидко, хоча й не надто повільно, саме з таким розрахунком, щоб опинитись на дорозі перед нами.

Мені аж ніяк не хотілося зустрічатись із цією особою — хто б то не був. Я грайливо штовхнула ліктем сестру:

— Ану, біжімо наввипередки! А то я вже змерзла...

І ми побігли. Через кожні кілька ярдів я підстрибувала, щоб озирнутись — чи не намагається цей «невідомо хто» спіймати нас. А може, він уже мчить сюди, ламаючи очерет? Та врешті ми виявились моторніші — і нарешті безпечно дісталися сходів, що вели до міста. Коли я ще раз озирнулася, то побачила лише одноманітний сірий простір лугів — біля вигину річки не було нікого, й нічий голос не кликав нас з очерету.

Пізніше, коли мої сідниці перестали боліти, я сказала матері про примарну постать — і у відповідь почула історію про тутешню жінку, яка через нещасне кохання наклала на себе руки й повернулася, коли мати була ще дівчатком. Її звали Пенні Нолан. Вона продерлася крізь очерет, кинулася в річку й потонула. Характерний зразок Другого Типу, як ви бачите. Найгірше, одначе, було те, що селяни пізньої години верталися повз те місце додому з поля. Наступного року агент Джейкобс марно привіз туди купу заліза, шукаючи Джерело, проте так і не знайшов його. Отож Пенні Нолан, радше за все, досі никає там. Люди врешті стали ходити іншою дорогою, а поле більше не обробляли. Зараз це чудова лука, де росте безліч польових квітів.

* * *

Цей випадок запевнив, що в мене є справжній Талант. Мати з нетерпінням чекала, коли мені буде вісім років, а тоді відвела мене до агента — до його контори на міському майдані. Я потрапила туди саме вчасно — три дні тому один з оперативників загинув під час виконання завдання. Для мене все складалося якнайкраще: мати дістала мою першу тижневу платню, я — свою першу роботу, а агент Джейкобс — нового стажера.

Мій начальник був високий, сухорлявий добродій, що працював в окрузі вже понад двадцять років. Городяни ставилися до нього з повагою, що межувала з шанобливістю, а він намагався уникати їх — із професійних міркувань, і заради підтримки своєї містичної аури. Він мав сірувату шкіру, гачкуватий ніс і чорну бороду, носив старомодний чорний, як у трунаря, костюм. Майже увесь час палив сигарети, завжди мав у кишені піджака залізні стружки й ніколи не міняв свого вбрання. Його рапіра була пожовкла від слідів ектоплазми.

Тільки-но спадали сутінки, він відряджав п’ятьох чи шістьох своїх юних оперативників патрулювати округу; їхнім обов’язком було вмикати сигнал тривоги, а якщо все спокійно, перевіряти публічні місця. Старші агенти, які вже склали свої тести Третього Ступеня, носили рапіри та робочі пояси; молодші, як я, — лише торбини. Мені це видавалося справді дивовижним — стати частиною такої добірної, поважної компанії на чолі зі славетним паном Джейкобсом, і гордовито походжати в форменій гірчично-жовтій куртці.

Наступні місяці я вчилася змішувати сіль і магній у правильних пропорціях, користуватися залізними стружками відповідно до сили привида. Допомагала оперативникам пакувати їхні торбини, перевіряла ліхтарі, лампи й ланцюги. А ще — полірувала рапіри, готувала на всіх чай і каву. А коли вантажівки привозили замовлення з лондонської компанії «Світанок», я перебирала соляні бомби й каністри і розставляла все по полицях.

Джейкобс невдовзі сказав, що я не лише добре бачу Гостей, а й краще за будь-кого чую їх. Мені ще не було дев’яти, коли я розчула шепіт у «Червоній Клуні» — уривки фраз, які долинали з могили розбійника. Під час моторошної пригоди в готелі «Лебідь» я почула м’які, обережні кроки за нашими спинами — й таким чином порятувала нас усіх від доторку привида. Я швидко дістала підвищення, вдвічі швидше, ніж треба, склала тести Першого та Другого Ступенів — і до свого одинадцятого дня народження одержала Третій Ступінь. Того чудового дня я повернулася додому з власною рапірою, ламінованим офіційним сертифікатом і особистим примірником «Посібника Фіттес для мисливців за привидами», а також (це було найголовніше для моєї матері) з помітно підвищеною платнею за місяць. Тепер я стала найголовнішим годувальником у родині, дістаючи за чотири ночі роботи на тиждень більше, ніж мати за повні шість днів. Мати відзначила це купівлею нової посудомийної машини й великого телевізора.

Правду кажучи, я тоді майже не бувала вдома. Усі мої сестри пороз’їжджались — крім Мері, що працювала в сусідньому супермаркеті. З матір’ю я також бачилася нечасто. Отож свої робочі години (головним чином нічні) я проводила разом з іншими юними агентами Джейкобсової компанії. Вони були близькі мені. Ми разом працювали, разом розважалися, рятували одне одному життя. Якщо вам цікаво, їх звали Пол, Норі, Джулі, Стеф та Елфі-Джо. Згодом вони всі загинули.

За кілька років я стала довготелесою дівчиною з виразними рисами обличчя, що не дуже мені подобалися: надто великі очі, надто густі брови, надто довгий ніс, надто пухкі вуста... Так, красуні з мене не вийшло, та врода, за словами моєї матері, — не головне для моєї професії. Я хутко бігала — коли не вдавалося впоратись за допомогою рапіри, — і вперто намагалася виконати завдання якнайкраще. Я старанно дотримувалась правил і злагоджено працювала в команді. Сподівалась незабаром скласти тест Четвертого Ступеня й стати старшою у відділенні, а потім створити власну групу і приймати рішення самостійно. Моє життя було небезпечне, але насичене — й цілком мене задовольняло.

Коли агент