Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

думку фахівців, то був характерний привид Другого Типу, що мав одне просте бажання — бути похованим як слід. Те саме, що буває й нині. За тисячі літ нічого не змінилося.

Пробачте, звичайно, але я в таке не вірю. Я згодна, це чудовий приклад прояву прихованого Джерела — таке трапляється повсюди. Проте звернімо увагу на дві подробиці. Перша: мудрець в історії Плінія зовсім не боїться, що привид торкнеться його, а від цього — як відомо — людина набрякає, синіє й болісно помирає. Може, він просто бовдур (хоч це — аж ніяк не запорука щасливого випадку). А може, Гості за давніх часів були не такі небезпечні, як тепер.

І друга подробиця — сам будинок із привидом. Невже він був один такий на всі Атени — через те й коштував так дешево? В сучасному Лондоні таких будинків десятки, і їхня кількість дедалі зростає — попри всі зусилля агенцій зупинити це. Виходить, що за давніх часів привиди були неабиякою рідкістю. А тепер — справжнісінька епідемія. Як на мене, з цього виходить, що сучасна Проблема відрізняється від давньої. Дивні й нові речі почали коїтися десь із п’ятдесят-шістдесят років тому — і ніхто не має ані найменшої гадки, чому.

Якщо ви погортаєте старі газети — як це частенько робить Джордж, — то знайдете згадки про незліченні примарні вогні, що повсюди з’являлися в Кенті й Сассексі десь у середині минулого століття. А потім низка кривавих пригод — не зразок Гайґетського Жаху чи Мадлейнського Фантома — привернула серйозну увагу влади. Кожен такий несподіваний прояв потойбічних сил тяг за собою кілька моторошних смертей. Поліційні розсліди не призвели ні до чого — ба більше, кількох полісменів теж знайшли мертвими. Аж нарешті двоє молодих учених спробували простежити кожен прояв аж до його Джерела (у Гайґетського Жаху таким Джерелом був пошкоджений череп, у Мадлейнського Фантома — тіло, поховане на перехресті). Їхні успішні розшуки дістали великий розголос, і тоді існування Гостей уперше міцно вкарбувалось у суспільну свідомість.

У наступні роки численні привиди почали з’являтись у Лондоні й на південь від нього, а далі — потроху по всій країні. Почалася шалена паніка. Відбувалися заворушення й демонстрації. Церкви й мечеті гріли руки на людях, що поспішали врятувати свої душі. Тоді Фіттес і Ротвел відкрили власні психологічні агенції, що мали більший попит, ніж численні їхні конкуренти. Врешті уряд узявся за цю справу сам — запровадив нічну комендантську годину і встановив у великих містах особливі ліхтарі, що лякають привидів.

Проте нічого з цих заходів, зрозуміло, не вирішило Проблему. Найкраще, що вдалося зробити, — це виграти час. Люди навчилися жити в умовах нової реальності. Дорослі громадяни поховали голови в пісок, певні, що їхні будинки достатньо напхані залізом, і віддали справу боротьби з привидами до рук агенцій. Агенції, в свою чергу, заходилися шукати найкращих співробітників. А оскільки найвищий рівень психологічних здібностей частіше трапляється серед молоді, то цілі покоління підлітків — таких, як я, — потрапляли на лінію фронту цієї боротьби.

* * *

Я — Люсі Джоан Карлайл — народилась, коли Проблемі офіційно минуло сорок років. Вона вже поширилась по всіх наших островах, і в кожному — навіть найменшому — містечку були свої захисні ліхтарі, а в кожному селі — свої тривожні дзвони. Мій батько працював носієм на залізничній станції маленького містечка на півночі Англії, де будинки з черепичними дахами й мурованими стінами стояли серед зелених пагорбів. Батько був низенький, червонолиций, жилавий чоловічок; він помітно горбився, а своїм зарослим обличчям скидався на мавпу. Від нього завжди тхнуло міцним чорним пивом, і він суворо карав будь-кого зі своїх дітей, хто наважувався порушити його звичний байдужий спокій. Я ніколи не озивалась, коли він кликав мене на ім’я; ми всі неймовірно боялись його. Коли мені було п’ять років, він потрапив під потяг; усе, що я відчувала тоді, — це страх, що він може повернутися до нас. Про цю подію повідомили Службу Регулювання Наглих Смертей. Звідти приїхали священики, розсипали залізні стружки на тім місці, де він загинув, поклали на очі трупа срібні монети, повісили на шию залізний амулет — зробили все, щоб розірвати зв’язок тіла з душею. Усіх потрібних заходів було вжито. Він ніколи не повернувся. Мати казала: якби батько й став привидом, нам це не завдало б жодного клопоту, бо він напевно оселився б у найближчій пивничці.

Щодня я ходила до школи — невеличкої бетонної будівлі над річкою, в передмісті. Після уроків бавилася на сусідній луці чи в парку і завжди пильно слухала, коли увімкнуть сирену, що віщує комендантську годину, й поверталася додому до того, як зайде сонце. Зазвичай я допомагала встановлювати вдома захист. Моєю роботою було розставляти лавандові свічки на підвіконнях і перевіряти порозвішувані амулети. Старші сестри запалювали лампи й наливали свіжу воду до рівчака під ґанком. Отож, коли западали сутінки, все вже було готово.

Моя мати — висока, рум’яна й метушлива — була пралею в двох невеличких міських готелях. Її материнську турботу сточували тяжка праця і втома, залишаючи мало сил на виховання цілого виводку дочок, із яких я була найменша — сьома. Вдень її звичайно не було вдома, а ввечері вона сиділа в хмарах лавандового диму і мовчки дивилася телевізор. Мати нечасто приділяла мені увагу, тож здебільшого мною опікувалися старші сестри. Мене завжди цікавило, як я за таких умов зуміла обрати власний життєвий шлях.

Усі знали, що в нашої родини є Талант. Мати з дівочих літ бачила привидів. Двоє з моїх сестер мали достатній Зір, щоб працювати в нічній варті у Ньюкаслі, за тридцять миль звідси. Ніхто з них, проте, так і не став справжнім агентом З самого початку було зрозуміло, що я — інша. Я мала надзвичайну чутливість до всього, що стосувалося Проблеми.

Колись, іще в шість років, я бавилася на луці разом зі своєю улюбленою сестрою Мері — найближчою до мене за віком. Ми загубили її м’яч у кущах й довго шукали його. І нарешті знайшли — він застряг між корінням, у бруді. Сонце майже зайшло, тому ми мерщій вирушили додому. Коли ми прямували берегом річки, залунала сирена.

Ми з Мері перезирнулися. Змалку нас лякали тим, що може статись, якщо ми залишимось надворі поночі. Мері заплакала.

— Не бійся, — сказала я. — Ще рано. Вони ще кволі, як немовлята. Та й навряд чи вони є тут довкола.