Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?

— Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.

— Авілара?

— Авілара уже немає, на його місці розпростерся дикий степ.

— А є інші країни? Інші світи?

— Є. І багато.

— Де?

— За межею.

— Чому ж ми про них не знаємо?

— Бо туди майже неможливо потрапити.

— Оце так! — Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. — Я пробував перепливти річку, та мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?

— Зможе, якщо захоче.

— Хто?

— Той, кому написано на роду.

— То, може, він ще й не народився?

— Схоже, що вже народився. І давно. І він про це знає, — з серцем мовила чаклунка, зловісно посміхаючись, тож хлопець навіть не наважився запитати, про кого йдеться.

Між тим у розмову втрутився Гайнелій.

— А чому чарівна Віланда не може поїхати до печери зі своїми прислужниками? — неспішно поцікавився він.

Диводан підскочив:

— Справді! Чому?

Віланда зітхнула:

— Наші прислужники — чудові виконавці наказів. І не більше. Самі зроду ні до чого не додумаються. За Райдужною Брамою на нас чекатимуть несподіванки. Та й дорога туди дуже небезпечна.

— Небезпечна? Для тебе? Хіба ти чогось боїшся?

— Боюсь, що мені можуть зашкодити два дуже вправні чаклуни. Бо одному з них не до вподоби Тровікові пророцтва.

— А що станеться, якщо вони здійсняться?

— Життя стане іншим.

— Кращим?

— Не знаю. Просто іншим.

— А раптом стане гірше?

— Гірше не буде, — суворо мовила Огнеслава. — Ми живемо наче в льосі. Погляньте, що діється: віками нічого не змінюється. Навіть погода щороку однакова. Ви живете точнісінько так, як ваші діди та прадіди.

— Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, — Диводан заговорив якось невпевнено і сам здивувався — чому?

Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.

Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.

— Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, — мовила вона, карбуючи кожне слово.

Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.

Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.

Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:

— Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?

— Саме він.

— У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?

У відповідь рудий хлопець лише зітнув плечима:

— А що мені залишається робити?

Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою…

Уночі він довго не міг заснути, згадував давні розмови з бабусею:

— А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..

— Давно… Ніхто цього вже не пам’ятає. Згинула без сліду.

— І Огнеслава про це знала?

— Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно…

— А вона?

— Затуляла обличчя руками й не сперечалась.

Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя упевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, — і не міг, вона здавалася йому надто величною.

Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.

— Ну хоч трохи? — перепитав нетерпляче.

— Волосся у неї таке, як і в тебе, — тихо мовила старенька. — Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.

Від цих спогадів стало ще сумніше.

З боків наче стискали важкі камінні стіни — і повітря тяжко лягало на груди.

Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м’ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:

— А які пундики чаклуни їдять?

— Звичайні, — прислуга показала великі рідкі зуби. — Тільки спершу їх зачаровують.

— Навіщо?

— Вони ж живуть в іншому часі.

— О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.

— А ти не думай про це, то й голова не болітиме, — доброзичливо мовила служка.

А як про таке не думати? Перевернувся кілька разів. Прислухався. Гайнелій, лежачи під стіною з протилежного боку, тихенько посапував.

Знадвору долинув тихий спів. Хлопець нечутно підвівся й підійшов до невеличкого шестикутного віконця, обплетеного мереживом рослин. Тоненький ріжечок місяця тьмяно світив угорі, проте постаті чотирьох служниць було добре видно на тлі височенного муру. Троє з них сиділо на масивних зубцях, а одна стояла. Вони співали дивну пісню, її Диводан знав, вона була про кохання, але мелодія… Дуже нагадувала передзвони, що їх чув у чаклунській світлиці. Причім кожна з жінок співала її по-своєму, вони немов плели одну сорочку з ниток різних барв. Голоси розходилися, розпадалися, а в кінці зливалися воєдино. Наче кілька сопілок грали одну мелодію, але кожна на свій кшталт. Уявив, як звучала б вона у нього… Та якби ще додати ріжок, на якому грають степовики…

Відчув, ніби в руках тримає свою сопілку. Перебрав пальцями в повітрі — зітхнув за втратою та вирішив обов’язково зробити нову…

Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.

Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музика — спліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже є й страшно, а навіть красиво й захопливо…

13

Вода дзюркотіла.

Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці усіма кольорами райдуги.

Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?

Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому весь час поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шати — відлякували… До того ж навколо неї витав