Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

почали налагоджувати життя і розпереживалися, чи є гарантії достатніх і невичерпних джерел палива. Скидалося, що страшне пророцтво геолога й футуролога М. Кінга Хабберта, який сказав, що видобуток нафти досягне своєї вершини приблизно в 1970 році, а потому почнеться тривалий спад, що породжуватиме відчай, — здійснювалося; принаймні в межах країни. «Епоха дешевої енергії практично померла, — жалівся наприкінці 1972 року міністр торгівлі США. — У Попая3 закінчується дешевий шпинат». Услід за усвідомленням цього прийшло несподіване ембарго ОПЕК 1973 року, яке практично утричі підняло ціни на нафту. Заправки перетворилися на місця, що викликали почуття справжнього роздратування. Мали місце дефіцит бензину, черги за бензином й нормування видачі бензину. Підлітків у середній школі закликали на збори послухати з вуст щирих проповідників церкви «Піку Нафти»4 апокаліптичні віщування щодо енергетичної кризи. А природний газ рятувати нас у 1970-х не збирався, оскільки довкола його просто не було вдосталь, щоб купити.

Холодної зими 1977 року після наказу губернатора Х’ю Кері закрити на тиждень школи в Нью-Йорку було запроваджено надзвичайний стан. Банки відкривалися лише на п’ять годин у день, а енергетичні компанії Нью-Йорка припинили постачання природного газу усім, хто мав доступ до будь-якого іншого палива. Енергетична компанія «Кон Ед» попросила споживачів прикрутити їхні термостати до шістдесяти п’яти градусів по Фаренгейту (близько 18 за Цельсієм), тоді як губернатор Нью-Джерсі категорично заявив про зниження температури до цього показника у всіх громадських місцях. «Дженерал Елетрик» просто сказала своїм працівникам залишатися вдома. У Колумбусі, штат Огайо, було ще гірше. Через нестачу природного газу для обігріву класних кімнат місто закрило на цілий місяць сто сорок п’ять зі ста сімдесяти державних шкіл. Місцеві медіа запровадили програму «Школа без школи», яка привернула увагу усієї країни: «Три великі комерційні телеканали і кілька радіостанцій скасували регулярний розклад передач упродовж шести годин щодня, щоб надавати вчителям п’ятнадцятихвилинні відрізки в ефірі для проведення уроків. Це підкріплювалося друком щонайменше на двох сторінках щоденної ранкової газети «Колумбус діспетч» розкладу шкільних уроків і занять, які транслюватимуться телебаченням, а також інших, пов’язаних з навчанням, заходів у місті».

У 1978 році федеральний уряд запровадив суворий контроль за цінами на природний газ: газ зі старих свердловин коштував дешевше, газ з нових свердловин — дорожче. Ідея полягала в тому, щоб спробувати змусити виробників якнайшвидше знайти новий газ. Проте навіть таке заохочення було все одно, що чавити воду з каменя. Америка просто була неспроможна видобувати природного газу достатньо, щоб задовольнити свої повсякденні енергетичні потреби. Тож ми мусили бути розсудливими й обережними у тому, як використовувати обмежений наявний запас. Ухвалені нами в 1970-х роках рішення матимуть наслідки для майбутніх поколінь. «Природного газу настільки бракувало, що в 1978 році Конгрес ухвалив закон, який, по суті, зробив позазаконним будівництво нових газових електростанцій», — відзначив у виданій 2014 року чудовій книжці «The Boom» («Бум») репортер «Волл-стріт джорнал» Рассел Голд. «До того часу, як через дев’ять років закон скасували, Сполучені Штати набудували електростанцій, які спалювали брудні, надійні брили кам’яного вугілля, потужністю у 81 гігават — приблизно чверть від усіх вугільних електростанцій, які все ще були в експлуатації через тридцять років після того».

Незважаючи на те що наприкінці холодних 1970-х уся країна майже відмовилася від природного газу, було чимало людей, які все ще марили замурованим під землею золотим дном, які не могли не чути оцінок Бюро гірської справи про сотні трильйонів кубічних футів газу, який там просто чекає. Навіть після того, як вибух-в-ім’я газу Комісії з атомної енергії виявився безрезультатним, сповнені ентузіазму, підтримувані виділеними Конгресом грішми, експерименти з розриву пластів тривали. Приватні суб’єкти та державно-приватні об’єднання повернулися до креслярських дошок, щоб розгадати, як в економічно вигідний спосіб звільнити газ від сланцю чи газонепроникних гірських порід. До їхніх послуг більше не було ядерних бомб, але вони випробовували хімічні вибухові речовини, кріогенний азот, який мав заморозити каміння, допоки воно не піде тріщинами, і спінювали вуглекислий газ. Експерименти були засекреченими й містичними, оскільки в основному люди застосовували для замурованих у сланці місцеві запаси природного газу будь-що, що було напохваті. Розгляньмо, наприклад, популярну британську харчову пасту «Марміт». «Марміт» — липка темно-коричнева суміш, виготовлена з дріжджів і рослинного екстракту; це або найсмачніша річ на скибці хліба з маслом, або найгірше з усього, що ви могли коли-небудь сотворити з бездоганною скибкою хліба з маслом — залежить від того, чи ви цю пасту всім серцем любите, чи всім серцем ненавидите (варіантів усього два)5. Що ж до видобутку природного газу, то згідно з публікацією торговельної організації нафтопромисловості «ГЕО ЕксПро» думка полягала в тому, що якби ви запроторили під землю достатню кількість харчового дріжджового слизу з суперечливим смаком і створили належні умови, це могло б стимулювати виробництво спеціальних бактерій, які, своєю чергою, виділили б достатню кількість кислоти, щоб зруйнувати камінь і вивільнити природний газ. Варто спробувати! Сьогодні «Марміт» смакує, як і завжди, — і все ще рекламується як еліксир, що здатний покращити здоров’я серця, мозку, сон і лібідо, але він не спрацював як підземна розривна магія.

Незважаючи на велику кількість різних експериментів, до середини 1990-х років засаднича ідея гідророзриву пластів була простою: закачати в скелю достатньо рідини під достатнім тиском, щоб відкрилося кілька вузеньких шляхів виходу для того, що потрібно дістати. Що має містити рідина? Це було питання на тему грошей. Рецепти гідророзривної рідини потребували і величезної кількості згущувачів, і добрячої кількості піску, і жменьки токсичних хімікатів на кшталт соляної кислоти, а також чимало всього іншого. Рідина середини 90-х найчастіше була гелеподібною і в’язкою, щоб переносити пісок, який мав осідати й виконувати роль «пропанту», тобто утримувати розщепленими нові мікротріщини в твердому сланці, що відкрилися. Проблема полягала в тому, що желеподібна рідина, навіть після розплавлення під дією потужного підземного жару, зберігала в’язкість, через що часто не вивільняла пісок, а закупорювала новостворені тріщини, заважаючи виходу газу. Усякий знав основну мету і основні проблеми на шляху до неї, але аж до кінця 1997 року ніхто не міг знайти спосіб удосконалення базової формули. Добути газ з-під землі ви можете, але не стільки, щоб шкурка вартувала вичинки. Такі великі компанії, як «Екксон», «Мобіл», «Шеврон» відмовилися докладати серйозних зусиль до інновацій гідророзривів, оскільки, здавалося, вкладені гроші ніколи не воздадуться природним газом настільки, щоб окупитися. Вони були заклопотані полюванням за новими нафтою і газом за кордоном, наприклад