Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

на людей із неба. Ця річка вже точно не становить частину географії Індії, але у світі релігії живе й досі. Ця міфічна, але й цілком історична річка нагадує сучасності про зростання й занепад величезної цивілізації, а також про вразливість суспільства перед силами природи.  Перші цивілізації та наша сучасність

Історією перших цивілізацій потрібно цікавитися насамперед тому, що в ХІХ столітті, коли про них не знали, батьки суспільствознавства сформулювали чимало основоположних понять, що й досі впливають на розуміння змін і розвитку суспільства[65]. Тоді люди дещо знали про Стародавній Єгипет, але ці знання досі були рудиментарні та поверхові — тексти в пірамідах переклали, наприклад, у 1850-х. Шумер відкрили в середині ХІХ століття і 1857 року вперше змогли прочитати їхню мову. Індська цивілізація натомість зоставалася невідомою аж до 1920-х. Тож базові моделі розвитку суспільства в історичному та соціо­логічному дискурсі сформулювали, не знаючи анітрохи про розвиток перших суспільств. Річ у тім, що, як не можна зрозуміти Європу, не розуміючи світу за межами Європи, так само годі зрозуміти сучасне суспільство або сформулювати загальні теорії соціального розвитку, якщо ігнорувати тисячі років домінування цих давніх цивілізацій.

Після того як археологи та історики низки країн упродовж ста років досліджували ці три перші цивілізації, можемо зараз упевнено стверджувати, що вони мали одну вкрай важливу спільну рису: були суспільствами зрошування. Їхнє землеробство та доходи з нього ґрунтувалися на штучному зрошуванні, бо використовували великі річки — Інд, Ніл, Тигр і Євфрат — у різних формах і масштабах. У сухих і теплих регіонах ці річки створили основи та передумови розвитку продуктивнішого землеробства, ніж будь-де у світі.

Порівняння — це популярний метод у дослідженні історії, адже, коли порівнювати дуже різні явища або явища, яких не порівнювали раніше, можна поглянути на речі під новим кутом. Зокрема, історію землеробства в Норвегії можна протиставити землеробству великих річкових цивілізацій. Тоді ми краще зрозуміємо і Норвегію, і ці цивілізації. Хоч землеробство в Норвегії за часів Середньовіччя, себто за кілька тисячоліть, було новітніше й люди застосовували плуг і коней, його продуктивність у середньому була нижча, аніж продуктивність зрошувального землеробства в Стародавньому Єгипті. Навіть у всій Скандинавії — яку в ширшій глобальній історичній перспективі можна описати як північно-західне дощовите узбережжя Євразії — на землеробство неабияк вплинув той факт, що все, що росте, має мати воду — не замало й не забагато. Узимку тут ґрунт всипав сніг або лід, тож його не можна було обробляти. Навесні, коли ця вся вода починала танути, а також улітку та ранньої осені, коли тут падали регулярні опади, селянам доводилося витрачати час і сили, щоб відвести воду з полів. Забагато води шкодить урожаю так само, як і замало. Тому проблемою тут, де річки через опади текли «всюди», були не брак води й надмір тепла, а завологий ґрунт і холод[66].

Тож велике завдання для норвезьких селян полягало радше у відведенні води з полів за допомогою дренування, а не підведенні додаткової води на сухі поля[67]. Цю роботу, втім, кожен селянин міг виконувати індивідуально, викопуючи канави й відводячи воду в найближчий струмок, зовсім не заручаючись допомогою сусідів чи «суспільства». Це була індивідуальна активність, яка не потребувала організації суспільства в такому масштабі, як приборкання та використання великих річок.

Ті річки, які повсюдно протікали Норвегією, були не лише маленькі, — як порівняти з великими цивілізацієтворчими річками на Близькому Сході та в Азії, — а й текли геть іншою місцевістю й не були такі небезпечні. Норвезькі річки зазвичай ховалися у вузеньких долинах, де природа їх переважно і тримала, коли люди жили на схилах долин, а не попід самим берегом. Тому в такому суспільстві землеробство не передбачало контролю від сильної держави. Якщо в певних регіонах вода була основним фактором дефіциту та невизначеності й текла однією або двома річками, навколо яких організовували суспільство, то в Норвегії всюди дощило однаково й річки зі струмками повсюдно протинали країну. Жодна центральна влада, жоден король чи цар не могли взяти владу над цими різними водоймами й у такий спосіб успішно нав’язати свою волю суспільству. Цю екологічну рису країни треба вважати за глибоку структурну передумову, аналізуючи позицію й відносну автономію бондетинґів (сільських зборів або віче) у Норвегії. Можна навіть сказати, що завдяки такій екології розвинулися самостійні норвезькі селяни[68].

Упродовж тисячі років осілі суспільства, де сільське господарство залежало від опадів, не могли збирати стільки врожаю, щоб його надлишок заклав підвалини поділу праці. Усі оброб­ляли землю, намагаючись прогодувати себе. Постійні поселення в теплих регіонах, які штучно зрошували свої поля — водою з річок, що до того ж їх угноювала, — збирали за сприятливих обставин великі врожаї, уможливлюючи розвиток цивілізації. Утім, не всі великі річки в теплих регіонах зумовили розвиток цивілізації. Зрошувальні суспільства, наприклад, могли розвинутися лише у визначених регіонах уздовж Інду, Нілу, Тигру та Євфрату. Інші великі річки, як-от найбільша в Африці річка Конго, найбільша в Європі річка Волга чи найбільша у світі Амазонка, не створили таких умов. Хоч Амазонка і величезна, вона не могла закласти підвалини таких давніх цивілізацій, які виросли вздовж Нілу, Інду, Тигру та Євфрату.

Аж до сучасності Амазонка була радше перешкодою економічних змін і розвитку. Тут годі було щось вирощувати чи ходити човном. У довколишніх місцинах пересуватися можна було лише річкою, і це швидко стає помітно, коли плисти нею човном і розуміти, що на кількадесят кілометрів зусібіч лише перуанські джунглі (вони завбільшки з Німеччину). Та навіть човном тут ходити складно: через потужну течію й вітер до появи пароплавів плисти проти течії було марно. Течія ж бо така сильна, що в багатьох місцях річку складно перетнути. До того ж через різний рівень води в різні пори роки на берегах річки майже неможливо щось вирощувати, а в сезон дощів річка не лише виходила з берегів, а й часто «заходила» далеко в джунглі. Величезні дерева регулярно стояли у воді, що іноді підіймалася на кілька метрів. Регіональний гідрологічний обіг із великою кількістю опадів — часто короткими, але потужними зливами — вимивав добрий ґрунт і перезволожував його, що призводило, певна річ, до поганих урожаїв. А позаяк місцевість тут плоска, люди не могли відвести зайву воду, як це робили в Норвегії. Через рельєф у пізніші часи воду не могли використовувати, щоб обертати водяні колеса для роботи млинів або міхів (Ікітос, наприклад, найбільше місто в перуанській Амазонії, лежить за 3000 кілометрів від витоку, але не вище ніж 160 метрів над рівнем моря). Один із багатьох парадоксів історії полягає в тому, що ця екологія Амазонки — через яку понад 2000 поселень тубільців ніколи не дійшли до етапу мисливців-збирачів — тепер стає зеленими легенями планети, які врятують сучасність.

Ці порівняння та гра на контрастах, а також дискусія про складний взаємозв’язок між екологією річок і розвитком сус­пільств можуть пояснити одну важливу особливість — розвиток перших цивілізацій засвідчує, що дуже важливо вивчати те, як суспільства виникають і змінюються, взаємодіючи з природою навколо, що створює для них передумови. Тож історія розвитку людства має — крім того, що вивчати релігію, технології та владу — досліджувати конкретний, тривалий і взаємний вплив, що існує між природою та людиною. Однак