Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 3 - 2

Я відсунулась від вікна, допленталася до стільця і безсило опустилася на нього. Ось і я, як Павло, почула те, що не призначалося для моїх вух. А тепер, що мені з цим робити? Спробувати втекти прямо зараз, як боїться Пашка, чи трохи почекати? Що ж сталося, через що він не сказав мені те, про що мав намір говорити, а тепер ще й мамі своєї цього не дозволяє? 

Поки я напружено обмірковувала свій наступний крок, двері раптом відчинилися, і до залу з теплою усмішкою увійшла Анастасія Миколаївна. Мій наречений увійшов за нею й одним різким рухом руки зачинив двері.

Тітка Настя тримала чималу тацю з різноманітними фруктами: яблуками, грушами, бананами, авокадо, ківі. Збоку примостилися грона винограду з бурштинового кольору ягодами. Однак найцікавіше було на вершині фруктової гірки. Там лежала вишня! Тобто, щось на зразок вишні, такої ж форми та кольору, навіть ніжка була. Тільки ця вишня була розміром з тенісний м'ячик, або яблуко середнього розміру.

Я з цікавістю розглядала дивну вишню, а Павло та Анастасія Миколаївна одночасно спостерігали за мною, ніби чекали на мою реакцію.

– Що це за диво? – я перевела погляд на тітку Настю.

Мої співрозмовники ледь помітно перезирнулися, і мама Пашки, пославшись на необхідність терміново ненадовго відлучитися, поспішно пішла.

– Це мені сьогодні привезли, – пояснив Павло, – досить рідкісна тут ягода.

– А звідки? – Цікаво все-таки.

– З Африки, – блондин трохи забарився, потім спитав: – Можу я пригостити тебе?

Що за дивне питання? Цікаво, невже не можна просто запитати, чи хочу я, чи ні? 

– Пригощай, – велично погодилася я. 

А потім чудеса продовжилися: Павло поклав на стіл серветку перед тацею, а потім розстебнув піджак і витягнув з піхов, закріплених на поясі, кинджал! Я не є експертом у холодній зброї, але мені чомусь здалося, що це щось схоже на морський кортик. Вістрям кинджала він наколов «вишню», поклав її на серветку і обережно розрізав навпіл. Потім взяв одну половинку і подав мені: 

 

– Прошу, пригощайся. 

Забувши про всі дива, я взяла шматочок цієї незвичайної ягоди і відкусила. О, Господи!! Такої смакоти я ніколи в житті не куштувала! Відкусила ще. На смак трохи нагадує полуницю і гранат, солодка, з ледь відчутною кислинкою, неймовірно ароматна. Відкусила ще, і лише потім зрозуміла: ягідка була на блюді єдина. Цілком можливо, що вона взагалі була привезена в єдиному екземплярі. А я так безсоромно її поїдаю! 

– Хочеш? – Я взяла іншу половинку ягоди і простягла її блондину. Він трохи схилив голову набік:

– Ти пригощаєш мене?

– А хіба я не сказала? Якщо пропоную – значить, пригощаю, – відповіла я.

Нетерпляче підсунула йому ближче половинку вишні. 

– Бери, бо вже час вирушати, незабаром почнеться друга пара. 

Паша забрав у мене з рук ягідку, відкусив її, а потім, ні до села, ні до міста, сказав:

– Дякую. 

Цікаво було б дізнатися, за що? Вони мене тут напоїли, нагодували, і мені ж – дякую. Але особливо розмірковувати про це вже не було часу. Я швидко доїла екзотичні ласощі і встала. Павло розправився зі своєю половиною ягоди ще швидше за мене і також піднявся. Він змусив мене покласти в сумку яблука та груші і повів на вихід. 

У коридорі була мама Паші, яка, тільки-но син їй кивнув головою, полегшено зітхнула й усміхнулася.

– Віка, дівчинко, заходь частіше, я завжди рада тебе бачити. Вона обійняла мене на прощання і пішла. Ми попрямували до машини, потрібно було поспішати.

– Тепер головне, щоб не запізнитися на лекцію, – пробубоніла я, сідаючи в машину через запобіжно відчинені двері, які відкрив Паша.

Не переживай, дівчинко моя, встигнемо. 

Я якраз у цей момент з сумом думала, що, напевно, дуже приємно, коли твоя мама так ніжно обіймає, тож навіть не помітила, що він сказав – моя.

 

Як прикро, що деяких мам більше цікавить їхнє особисте життя, ніж бажання і потреби власної дитини. Моя матуся два місяці тому успішно вийшла заміж вшосте. Вона з тих жінок, яким на дитину абсолютно байдуже. Головне, щоб чоловік, який її зацікавив, не зміг вислизнути з її рук. Дуже цілеспрямована особа, вона весь свій вільний час витрачала на те, щоб вдосконалити свою лялькову зовнішність.

Коли в неї прокидалися материнські почуття, зазвичай на моїх днях народження або на свята, вона дзвонила мені та пропонувала зустрітися в ресторані, який був неподалік її дому.

Кожна така зустріч викликала в мене важке відчуття, що мама зустрічається зі мною лише для того, щоб поскаржитися на своє життя або поділитися захопленням новим чоловіком.

Щоразу, залишаючи ресторан з дешевим подарунком у сумці, я обіцяла собі, що більше ніколи не прийду на зустріч із нею, якщо тільки не станеться щось неймовірне. Але наступний раз завжди приходив, і все повторювалося знову. Як тільки я намагалася послатися на свою зайнятість, починалися сльози і жалісні вигуки, що бідна вона, бідна. Навіть власна донька не хоче витратити на неї десять хвилин свого часу! Сперечатися з нею було безглуздо. Якось я натякнула, що і їй варто було подумати про свою дочку, тільки трохи раніше, коли вона залишила чоловіка з цією дитиною, якій тоді ледве виповнилося три роки. Тільки-но я це сказала, у мами почалася справжня істерика. Це сталося в мій вісімнадцятий день народження.

Коли я, зібравши волю в кулак, пообіцяла прийти, істерика одразу ж вщухла. Ось під час нашої зустрічі, ледве торкаючись мереживною хустинкою до бездоганно підфарбованих сухих очей, мама сказала мені:

– Вікторіє, я знаю, що ти мене осуджуєш. Прошу, не роби цього. Хоч ти вже доросла, але все ще не зовсім зріла. 

Не дивлячись мені в очі, вона продовжила:

- Тобі ще важко зрозуміти, як любов до чоловіка може змінити все твоє існування. Як душа і тіло прагнуть бути поруч з коханим. Як хочеться виконати все, що він бажає, щоб зробити його щасливим. Цьому неможливо протистояти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍