Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Це не моя справа звичайно, – загадково звів одну брову отаман, – але що ви робите поміж чумаків та купців? Зі мною усе зрозуміло. Вік і, можливо в якійсь мірі, зневіра роблять своє. Ви ж зовсім інші. Молоді, завзяті, повні сил та рішучості. Напевне ж, не торгувати їдете.

–Не торгувати, – зітхнув Богдан і відвів погляд.

Інші мовчали. Не хотіли відповідати за товариша. Лише його вибір був, розповідати отаманові про свою біду чи ні. Але Богдан все ж вирішив поділитись з Гаврилюком тим, що йому боліло. Він не чекав співчуття чи розуміння. Радше сподівався на те, що досвідчений чумак може мати якісь відомості, або знайомих у Криму, що могли б хоч щось підказати про долю невільників.

Уважно вислухавши Богдана, Гаврилюк задумливо потер потилицю. Він багато чого бачив на своєму віку – убивства, знущання, поневолення людей. Але співчуття до біди кожної окремої людини, усі пережиті жахіття, не стерли. Зрештою, Гаврилюк пішов чумакувати, щоб захищати людей, допомагати долати небезпечний шлях до побережжя Чорного чи Азовського морів і Криму. У його натурі було це закладено. Не за збагаченням він гнався. З тим, що заробив за час козакування і попередніх отаманувань у валках, міг би спокійно доживати віку. І то не будь де. Таким місцем міг би стати Чигирин чи Біла Церква. Ба, навіть Луцьк чи Острог, або й сама Варшава чи Відень. Лиш би подалі від цих диких земель, на яких навіть повітря пахне небезпекою. Подалі від кочівників і османів, які все пориваються у Європу. Але натомість він рік-за-роком спускався вздовж Дніпра на південь, ризикуючи життям.

–Не знаю чи зможу тобі допомогти, – знизав плечами Гаврилюк, – але, зазвичай, я залишаюсь у Криму до кінця літа чи початку осені. Поки не зберуться неподалік Перекопу мої люди, щоб рушити в зворотному напрямку. Є у мене декілька знайомих, є декілька боржників. Не те, щоб багато, але, якщо ти матимеш хоч якісь відомості про рідних, їхній можливий шлях, то спробою допомогти.

Богдан саркастично усміхнувся.

–Щось не так? – здивувався отаман.

–Хіба не дивно?

–Що саме? – насупив брови Лаврін.

–Одвічні вороги, з якими ми рубаємось на смерть, які грабують наші поселення, які беруть у ясир наших людей, зараз можуть стати і стають нам у нагоді. Допомагають. Мурза буджацьких татар Дамір скеровує мене до свого родича на Перекопі, Херіма. А той має вказати подальший шлях. Ми їдемо на землі мусульман, просто в серце Кримського ханства. Цей світ непередбачувано дивний. А якщо взяти до уваги те, що нашим слідом йдуть розбійники, то він стає ще химернішим.

–Це ти про що? – не зрозумів Василь.

–У тому загоні далеко не лише татари. Так, там і кримчаки, і буджаки, і навіть ногайці знайдуться. Але також багато валахів, поляків, українців та литовців. Химерний світ...

Богдан лише краєм ока помітив темні обриси вершників у блідому тумані. Але відреагував миттєво – вихопив пістоля і вистрелив. Хтось, зойкнувши, звалився із коня. Стукіт копит ставав все виразнішим. Залунали постріли.

–До оборони! – здійнявся на стременах Гаврилюк. – Табір! До оборони! Нас атакують!

Розбійники налітали на мажі з не аби якою завзятістю. Багато із них були пішими. Лише не більше половини сидячи верхи.

–Перегороджують шлях! – закричали з авангарду.

Гаврилюк глянув на козаків з якими спілкувався. В їхніх виразах чітко проглядалась впевненість. Навіть Богдан, сидячи на возі, ствердно кивнув, мовляв, їдьте, отамане, ми впораємось. Ватажок пришпорив гнідого коня і помчав у передню частину табору.

Чітко сформований прямокутник чумаків та купців рухався невпинно на південь, немов великий звір обвішаний дрібними хижаками. Вони завдавали клопоту, ранили і рвали боляче плоть, але зупинити не могли. А той у відповідь огризався. Ще й не аби як.

Деякі з розбійників уже повилазили на перший ряд возів. Вони вигукували на різних мовах, підбадьорюючи себе, підіймаючи бойовий дух. Здебільшого босота. За часту, без вогнепальної зброї з вкритими іржею та пощербленими шаблями різних типів. Від польсько-угорських, більш дорогих і рідкісних, із закритим, або напівзакритим ефесом, до простих і дешевих, таких як смичок (чечуга). Часто у піших розбійників зустрічались шаблі з обтяженим наконечником клинка, якими зазвичай користувались вершники.

Богдан вистрелив з другого пістоля. Ворог з довгою купною брудного волосся впав з сусідньої маджі. На його місці з’явились ще двоє. Один з покаліченим оком, яке перетворилось на бліде більмо, інший беззубий, як старець. Богдан підвівся. Швидко, може навіть занадто, адже відчув біль від ще не до кінця вилікуваних ран. Він пронизав тіло пекучем вогнем так, немовби хтось прошив м’язи розпеченим стальним прутом. Козак встав, кривлячись, і вихопив шаблю. Куди було діватись? Розбійники напосідали. Лаврін і Богдан відчайдушно рубалися неподалік, але на їхню допомогу годі було й сподіватися.

Богдан відбив удар одноокого, а тоді й беззубого. З першого ж зіткнення стало зрозуміло, що ці розбійники ніколи не тренувались у фехтуванні. Проте їх було двоє, а праве плече Богдана одразу відчуло тиск. Неприємне відчуття пронизало козака від шиї аж до останніх фаланг пальців. Під нігті, ніби хтось голки повпихав. А в цей час за спинами тих двох з’явився третій. Цей вже більше походив на вояка. Поверх сорочки лежала кольчуга, яку підперезував широкий черес. Від ліктів до зап’ясть його захищали шкіряні наручі. Шабля виблискувала навіть в тумані.

Удари сипались хаотично. Не мали чіткості і належної сили. Та все ж завдавали незручностей. Богдан досвідченим оком помітив шпару в обороні одноокого. Рубанув справа по ребрах, просто під рукою противника. Той випустив шаблю з ослабленої руки, зойкнув хрипло і звалився поміж маж, де важкі колеса понівечили його тіло, спричинивши смерть. Беззубий побачив, що трапилось з його товаришем і переляканими очами глипнув на Богдана. Козак у відповідь самовдоволено усміхнувся. Та відразу споважнів. Третій розбійник наблизився блискавично і наніс важкий удар згори вниз. Шаблі висікли іскри, коли зійшлись лезо до леза. Беззубий одразу кинувся на Богдана, відчувши перевагу. Але цим лише зробив собі гірше. Він так недбало намагався рубанути, що отримав лише нищівний удар просто у голову. Загинув одразу, не видавши ані звуку. Цим скористався третій розбійник. Богдан лише в останню мить встиг підняти шаблю над головою. Удар був таким потужним, що залізко внутрішньою, негострою, стороною розсікло козаку брову. А тоді розбійник напосів ще завзятіше. Все бив і бив, не даючи Богданові очуняти. Козак уже провалився на мажу, впершись спиною в шибру. А тіло гуділо, нагадувало про свою немічність і неготовність до тривалого бою. Суглоб зап’ястя, немовби розсипався на дрібні кісточки. Хват ефеса слабнув, а пальці мимоволі почали розтискатись. Врешті шабля випала із руки Богдана. Він і не одразу зрозумів, що відбувається. Розбійник оскалився в гидотній усмішці, відчуваючи свою близьку перемогу. Та вмить, з туману виринув наконечник списа, який увійшов у плоть розбійника і зніс його з воза, понісши кудись у густу пелену.