Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

Розділ 6

Холодний ранок приніс із собою туман. Він стелився по землі. Хороша прикмета – чекай погожого та сонячного дня. Біла пелена була такою густою, що здавалось її можна зачерпнути у пригоршню. Туман також слугував хорошим прикриттям для валки. Чумаки та купці, під чітким командуванням отамана Гаврилюка, швидко знялися з постою і рушили в дорогу. Цього разу не розтягувались веревицею. Розмістились прямокутником, обрамивши табір мажами. По периметру розмістились озброєні вогнепалом люди. Усі розуміли, чого можна очікувати, коли розбійники поблизу. Надію вселяли розміри табору, кількість людей і погода, яка швидше грала на руку подорожнім, ніж сприяла нападу розбійників. Так, туман також ховав і зловмисників, але наосліп натикаитися на ешелоновану оборону – абсолютна дурість. Хоча, через недостатню видимість, зловмисники могли непоміченими наблизитись впритул до подорожніх. На такий радикальний крок вони могли зважитись лише у випадку, якщо б переважали противників у кілька разів. Зазвичай, розбійники не збирались у настільки великі загони. Але іноді траплялось і таке. Сподіватися на розважливість злочинців не випадало.

Отаман безперервно об’їжджав табір, перевіряв готовність загону до оборони і виправляв недоліки, які бачив. Він, не зважаючи на свій вік, який явно перевалив за п’ятдесят, добре тримався у сідлі. Зморшки на обличчі і навколо очей, разом із рясно побитими сивиною вусами і чубом, який по-козацьки завивався за вухо, вказували на розміняний шостий десяток. Але постава його була стрункою, тіло міцним і від нього віяло молодечою силою.

–Як справи, отамане? – запитав Немова, коли Гаврилюк проїжджав повз.

–Вітаю, Василю, – чемно прихилив голову отаман, притримуючи правою рукою шапку. – Як бачиш.

–Усе під контролем, – чи то запитав, чи то ствердно сказав Немова.

–У такій справі не можна усе контролювати. До Перекопу рукою подати, а у нас на хвості бандити. І ціль у них одна.

–Часто розбійники трапляються на чумацькому шляху? – запитливо звузив очі Богдан.

–По-різному, – знизав плечами Гаврилюк. – Торік в обидві сторони пройшли без пригод. – А два роки тому на нас напосілись на зворотній дорозі. Тоді валка була значно меншою. Не більше півтори сотні.

–А розбійників? – поцікавився Лаврін.

–Та, – отаман махнув рукою, – до сто біса. У рази три більше, а то й у чотири.

–І, як же вам вдалось відбитись? – запитав Богдан.

–Зайняли оборону. П’ять діб, майже з безперервними боями, протягнули їх на собі. Думав вже все. Пошарпали нас добряче. Але прийшло спасіння звідки не чекали. З’явився кінний загін запорожців, який ганяв татар у степу. От і врятували нас. Пів сотні чумаків та купців тоді полягли, – Гаврилюк важко зітхнув, немов би він був винуватцем тих смертей. Але як і козаки так і купці з чумаками знали, що завдяки отаману вони вижили. Завдяки досвіду отамана вдавалось тримати оборону протягом цих кількох днів. Якби не Гаврилюк, запорожців валка б не дочекалась. Усі б лежали посеред степу убитими. Тож наступними роками отаманство Гаврилюка навіть не обговорювалось. Подорожні готові були щедро платити, щоб отримати командувачем знаного у минулому січовика.

–Скільки років ви уже чумакуєте?

–Дай но подумати, – потер підборіддя Гаврилюк. – Одразу після Солониці. Тоді для мене померла козацька мрія. Разом із Матвієм, разом із Северином. Я вирішив, що зі своїм досвідом пригоджуся людям, які займаються цим непростим ремеслом.

–Хорошою справою займаєтесь, пане отамане, – прищурив одне око Богдан, – але мушу з вами не погодитись.

–Ти це про що? – кошлаті брови Гаврилюка підстрибнули вгору.

–Про смерть козацької мрії.

–Хіба ні? Хіба Наливайко не мріяв про козацьку державу? А що отримав натомість? Смерть на площі у Варшаві? Привселюдну страту?

–Все вірно ви кажете, – кивнув Богдан. – Та є одне «але». Ватажки того повстання загинули, але мрія залишилась живою. Вона не пропала. Нікуди не щезла. І хоч Сейм прийняв рішення про розпуск реєстровців, а січовиків прирівняли до злочинців, все ж вельможі добре розуміють, що саме запорожці стоять поперек дороги татарам та туркам, які спати не можуть, а бачать Відень, Львів, Брацлава, Краків та Варшаву своїми володіннями. А то й ще далі. Тому, хоч-не-хоч, а миряться з нами. Та й що вони зроблять тут, у Дикому полі? Це наші, козацькі, володіння. Це наша земля. Нас не захопили, не завоювали. Ми з поляками та литовцями разом вигнали з цих земель монголів. То ж і право господарювати на своїй землі маємо не менше, аніж вони. І чим більше шляхта буде цьому опиратися, тим сильнішу відсіч отримає.

–Десять літ минуло від того часу, як повстало козацтво, – потер потилицю Лаврін. – Пам’ять про ті події живе й досі. А завдяки кобзарям, поголос рознісся по всій Україні.

–І житеме ще довго, у віках, – погодився Василь. – Час минає, а пісні та думи вічні. Та й згадайте, що небільше, як три роки тому козаки, повертаючись з польсько-шведської війни, не забули зобіди. Помстились шляхті Полоцька та Вітебська за те, що допомагали придушити повстання Лободи, Наливайка та Шаули.

–А на Січ-матінку тепер подивіться, – очі Богдана заіскрилися. – З кожним роком вона стає все більшою, все велелюднішою, а від того і ще значущішою. Походи на османів стають звичним ділом. Колись безлюдні дикі землі заселяються. То тут, то там виростає новий хутір. За пороги тепер прагне попасти не лише селянин-утікач чи зубожілий дрібний шляхтич. Вельможі мають за честь, якщо їхні діти навчаються військової справи на Січі.

–Добре що так, – легка усмішка майнула на обличчі Гаврилюка. – Якщо такими категоріями мислять і будуть мислити наступні покоління, то у козацтва й справді є майбутнє. І мрії врешті ставатимуть матеріальними.

Якийсь час подорожні їхали мовчки. Десь в далечині переспівувались птахи. Голосистим жайворонкам вторили перецвінькуванням горобці, покаркувало вороння. В якийсь момент здалось, що тужливо кричить чайка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍