Артур Крупницький - Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький

Пробудження стародавнього

— Знайдіть хлопчиська. — Шкода, клан сильні були воїни, з них би міг бути сенс. — Міг би.

Арк біг, і його не покидали думки про те, щоб повернутися, що з його батьками, чому це все сталося саме з ним... В цей момент він почув голоси і звуки за своєю спиною.

— Арк, ти не втечеш. — Твої батьки просили пощади, благали їх не вбивати...

Його злість не знала меж. Але він біг і не озирався. Коли він добіг до гори, йому нічого не залишалося, як карабкатися вгору. І ось, коли він виліз до одного зі схилів могутньої гори, тримаючись за один із виступів, під вагою його тіла ґрунт обсипався, і він провалився в саму гору. Коли він котився, вдаряючись об кожний валун і виступ, він вдарився головою об каміння і знепритомнів.

Ті, хто його переслідував, знайти його не змогли. Коли повернулися до Кат-Бута, то сказали, що природа-матір поглинула його і він загинув. Його з'їдять або дикі звірі, або сама природа.

— Імператор захоче все знати. — Він і все дізнається, і те, що дитя загинуло.

"А зараз зберіть всіх мертвих до купи і спаліть. Нам не потрібні ще мертві драурги або неупокоєні душі."

Арк прийшов до тями. Він не розумів, де він знаходиться. Все тіло боліло після падіння, голова йшла обертом. Він ледве зміг піднятися і сісти на землю. Почав згадувати все, що сталося протягом ранку. Він не міг зрозуміти, скільки часу був непритомний. Згадавши все і зібравшись з думками, вирішив рухатись вперед, щоб вибратися з цього місця і повернутися до батьків. У його голові були думки: можливо, батьки ще живі, я не можу їх там залишити, тим більше, я не знаю, куди далі йти. Потрібно вибиратися звідси і повертатися...

Його очі з часом почали звикати до темряви, але він все одно рухався навпомацки, крок за кроком, доки не натрапив на місце, де зміг встати у повний зріст. Ця печера не була такою, як та, по якій він рухався раніше, вона була тепліша і не така волога. Рухаючись далі, він вже йшов, а не повз, але кожний крок робив з обережністю, бо майже нічого не бачив.

Пройшовши кілька кроків вперед, він не повірив своїм очам: в далечині виднілися якісь відблиски світла. Він подумав: "Ну ось нарешті вихід", і почав рухатись на це світло. Але чим ближче він просувався до нього, тим більше розумів, що це не світло сонця, а світло від якогось полум'я, бо світло було не біле, а більш червоного кольору. "Що це за вогонь? Що він робить тут? Можливо, це мої переслідувачі, а можливо й ні?" На хвилину він зупинився, щоб все обдумати, але варіантів у нього було небагато, і він вирушив на той вогонь надії.

Підійшовши ближче, він побачив величезну печеру, яка освітлювалася факелами. Від них йшло те світло, яке він побачив раніше. Оглянувшись, він нікого з живих не побачив. Але, придивившись, він зрозумів, що це була не просто печера чи шахта з видобування руди, а курган. І курган когось не простого: він був оздоблений різними рунами та прикрасами на п'єдесталах. По обидві сторони лежали тіла загиблих воїнів в обладунках та зі зброєю, а в центрі стояв кам'яний трон, на якому сидів величезний кремезний мертвець. Його обладунки були такими великими, що Арк не міг згадати жодну людину чи істоту, яка могла б їх носити, а руками він обіймав меч, цей меч був під стать цих обладунків.

Арк оглянувся, набрався сміливості і вирішив не затримуватися тут і йти з цього гиблого місця, щоб не турбувати павших героїв давнини. Просуваючись вперед, пройшовши до середини кургану, вогонь у факелах зненацька загорівся синьо-білим кольором, освітивши весь курган. Арк почув хруст кісток, скрип обладунків і голос:

"Хто з живих осмілився потурбувати спокій мертвих?"

Мертвий холод оповив Арка цілком, він не міг поворухнутися, все його тіло почало тремтіти, як крапля роси на стеблі трави на світанку. Але він обернувся і побачив, що великий та могутній скелет піднявся з трону і, опираючись на свій величезний меч, стояв в п'яти кроках від нього. Його очі палали синім кольором, а його подих міг заморозити на смерть.

"Хто ти? Грабіжник? Розкрадач могил, захотів поживитися золотом в могилі?" — запитав мрець.

"Я... я Арк... І я не хотів нічим поживитися!"

"Тоді навіщо ти тут? Скажи мені тільки правду, я її одразу відчую. Як ти тут опинився?"

"Я втікав від переслідування і провалився під гору... Хотів вибратись і тут натрапив на вашу могилу... Але цупити нічого я не намірявся, мені потрібно повернутися туди, звідки я прийшов. Мої батьки, щоб врятувати мене, сказали тікати, а самі залишилися боротися з ворогом. Ось амулет батька, який він мені дав, коли наказав бігти."

"Хмммм... Я маю повернутися, тим більше, я не знаю, куди йти."

"Так, так, я хочу тобі сказати три речі. Перша: зі всього цього ти мені збрехав тільки в тому, що твої батьки тобі не рідні."

"Але..."

"Мовчати. Друге: про те, що ти за них хвилюєшся і любиш їх як рідних батьків. Про все інше ти сказав правду, тому я не буду тебе вбивати."

"А третє?"

"Третє те, що я тебе не тільки відпущу, а й допоможу. Бо ти дитя чисте серцем та душею, і тим більше, я засидівся тут, мене це по забавить."

"Що ви маєте на увазі?"

"Зараз побачиш. У подобі драурга я не можу покинути свою печеру, але переселитися в свій меч можу. Тим більше, тобі все одно потрібна зброя. Підійди до мене та візьмись руками за меч."

Арк, без хвилі сумнівів, одразу підійшов до живого трупа і взявся за меч. Скелет почав промовляти на тій мові, яку Арк навіть ніколи не чув, але яка чомусь була йому близька. У долі секунди скелет розсипався на попіл, залишивши після себе тільки обладунки, попіл і меч, вткнутий в землю.

"Тепер спробуй підняти меч," — промовив голос.

Арк обернувся, але нікого не було поруч із ним. З фізичних істот, але голос він чув чітко і ясно.

"Ха-ха-ха, дурню, тут нікого немає, тільки ти і мій голос у твоїй голові. Піднімай меч."

Доклавши трохи зусиль, Арк підняв меч скелета, і в долі секунди меч велетня зменшився до розмірів середнього леза.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍