Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

смугу, зовнішню вогневу смугу, дротяні пружинні стальні спіралі великого (до метра) й малого (30–40 см) діаметра і віддалився на кільканадцять метрів від останнього загороджувального пристрою.

Все було готово, проте тікати було рано. У Мордовії березень завжди морозний, і земля покрита снігом. Краще було б тікати, коли сніг зійде, щоб не залишати за собою чітких слідів на снігу, або в снігову погоду, коли сніги замітають сліди. Чекати до тепла не можна, бо мерзла земля розтане і лаз завалиться. І втікачі хотіли, щоб весна запізнилась, а потім хутко потеплішало, щоб і лаз не провалився і можна було б вийти в легкому одязі. Ба, погоду не замовляють у небесній канцелярії і передбачити її витівки також неможливо. Леле, витівки її обернулись злим жартом.

Звечора стало різко теплішати. Сніг почав улягатися. З дахів закапало. Наступний день сонце так гріло, що вода поточилася струмками. Кінець березня здавався кінцем квітня. Втікачі з жахом зиркали в бік лазу, чи не почала позначатися на білому снігу темна смуга над їхнім лазом. До вечора вона не з’явилася, проте за такого потепління могла з’явитися кожної години і тоді, все пропало. І вони вирішили тікати. Після вечірньої перевірки, коли люди в основному поснули, поклали під ковдри опудала з бушлатів, шапки на подушки й натягнули ковдри на них, аби створити враження, що вони сплять, натягнувши ковдри на голови. Прийшли до школи, вдягнулись в легкий одяг і літнє взуття, опустились до лазу і почали прокопувати вертикальну трубу. В нервовій напрузі і поспіхові не помітили, що як два дні тому різко теплішало, так тепер різко холоднішало. За ті три-чотири години, що потрібно було для продовбування труби й виходу наверх, температура впала до градусів 20 морозу і далі падала.

Що робити? Повертатись назад?

Вони знали, що вранці все буде виявлене і їх судитимуть. З іншого боку, психологічно не були готові повертатися. Вся їхня енергія спрямована вперед. Вони розділилися на три групи по двоє й пішли врізнобіч. Мороз безжально стискав. Літній цивільний одяг і черевики зовсім не захищали тіло й ноги, а треба було йти по коліна в снігу. А мороз все дужчав. Одна двійка, побачивши крізь ранні сутінки світло в одній із хат, попрямувала туди. Постукали і попросилися погрітися. Мордвин відчинив двері й запросив до хати. Глянувши при світлі на одяг і взуття людей, він відразу здогадався, хто вони є. Вийшов ніби до хліва по дрова. Повернувся хвилин за десять з оберемком рубанців соснових дров, кинув перед піччю і сів на стару табуретку біля столу.

— Маріє, вилазь з-під ковдри й розпалюй в печі, — мовив сухо до дружини. — Людям треба нагрітися. Бачиш, в якому вони легкому одязі.

І звернувся до втікачів:

— Звідки ж ви тут? Що за біда вас привела сюди?

Втікачі заповзялися плести небилиці, що вони, мовляв, їхали сюди на побачення до своїх ув’язнених родичів, але їх по дорозі пограбували, і вони відстали від поїзда й заблудилися. Старий мордвин удавав, що їх уважно слухає, а насправді прислухався, коли надійдуть менти, бо ж повідомив їм без жодних зволікань.

Втікачі все ще ляскали зубами від холоду, коли хату оточили солдати. А до хати заскочили три менти з пістолетами напоготові.

— Руки догори, обличчям до стіни впритул, руш. Руки за спину! — скомандував офіцер. Два інші менти миттю накинули кайдани на їхні руки.

— Уперед, в зону, в бур ходом руш! — гаркнув офіцер.

З доповіді мордвина адміністрація концтабору довідалася про втечу, підняла на сполох ментів і солдат і блокували можливі шляхи виходу за межі Сосновки. Упродовж години зловили інші дві пари в’язнів. Далі почався садизм: замість швидко привести в бур, заарештованих кілька годин тримали на лютому морозі, доки вони не повідморожували вуха, руки, ноги. У такому стані привели в бур, через день етапували в село Барашеве в лікарню, де хірург повідрізав відморожені частини тіла: кому пальці на ногах, кому на руках, кому вуха, а одному цілу кисть руки.

На крики обурення в’язнів з такого садизму, менти відповідали коротко: “Не треба тікати. Бач, чим закінчується спроба тікати!”

Довго ще в’язні згадували цю історію як взірець підготовки до втечі і як невдачу, що зумовлена не якоюсь їхньою помилкою, а воістину ударом долі з небес. Бо на другий день після їхнього провалу, знову почалося швидке потепління, яке плавно перейшло в теплу весну. А високий, тонкий як жердка, Форсель почував деяку ніяковість, що не пішов разом зі своїм карельським побратимом, проте всі наочно бачили, що просто йому на небі написана інша доля.