Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нове мовчання. Потім почулося сумне:
– Назаре Амосовичу, я не зможу вам допомогти. Ніяк. При всьому моєму палкому бажанні й готовності.
– Але ж, Спарику!.. Мені зле, у мене температура… Я не тямлю себе.
– У мене цейтнот. Ми будемо верстатися години до першої ночі, десь так. Потім додому, зранку складаємо речі – й на вокзал. І повернемося ми з Терезкою лише дев’ятого жовтня.
Помовчали, думаючи кожен про своє. Тоді бомж приречено мовив:
– Ну що ж, Спарику, твоє діло молоде, сімейне. Звісно, їжджайте в Угорщину. Хай у вас усе складеться добре… принаймні краще, ніж склалося у мене з Валентиною, брати якої мене на вулицю викинули. Я вам з Терезкою того щиро зичу. Від щирого серця зичу, повір.
– Назаре Амосовичу!..
– Що?
– Назаре Амосовичу, ви тільки дочекайтесь!.. Дотягніть!.. Я вас дуже прошу. Дуже-дуже! Щойно ми повернемося до Києва – й я одразу ж до вас!.. Якби ви до нашої Подільської лікарні лягли – я б і вночі забіг, от хоч просто зараз. Я ж усе сьогодні в обід приготував…
– Нічого, Спарику, нічого страшного. Я почекаю. Дотягну. Головне, щоб у вас із Терезкою… А так я сам винен, що мене аж на Печерськ занесло.
– Ви не сердитесь?
– Звісно, що ні. Ваше діло молоде…
– Ну, тоді тримайтеся, Назаре Амосовичу!
– Авжеж, Спарику, авжеж триматимусь. А ти займайся молодою дружиною, воно, кохання, знаєш…
Але в його думках негайно постав образ щасливої молодої дружини Валюньки, якою вона була в день їхнього весілля, яке гуляли в тоді ще не затопленій Бакоті. А цей світлий дівочий образ у свою чергу заступили кремезні здоровані – Валюньчині брати. Ті самі, які, за вказівкою сестри, викинули з прекрасної затишної квартири й відвезли в Житомир на залізничний вокзал Назара Амосовича, у якого з роками згасла чоловіча сила. Засмутившись від таких спогадів, бомж мовив просто:
– До побачення, Спарику. Як повернешся, я тобі подзвоню.
І от дивина: варто було вимовити ці слова, як його огорнув цілковитий спокій, що перейшов у дивне лагідне умиротворення. Цікаво, що це?! Невже так діє підвищена температура?..
– До побачення, Назаре Амосовичу, – між тим пролунало із слухавки. – Головне, дотягніть до мого повернення!.. Дуже прошу. Тримайтеся…
Однак старий уже спокійно повісив слухавку, прекрасно розуміючи, що до 8 або 9 жовтня він, на жаль, не дотягне. Точно. З гарантією.
Чернівці, 22 листопада 2004 року
Чорний як ніч Land Cruiser Гжесюка розсікав нічний морок майже по-піратськи тихо, під одноманітне гудіння двигуна і м’який шурхіт шин по асфальту.
– Спартаку Андрійовичу…
– Шо? – відгукнувся головред, занурений у власні думки.
– Куряче капшо! – трохи ображено відреагував Ричард Бернардович, втім не відриваючи погляду від освітленої фарами траси. – Скажи краще, як тобі моя автівка – подобається чи-и-и… не дуже?..
– А чого ж? Нормальна така «тойота».
– Норма-а-альна-а-а!.. – передражнив його шеф-редактор. – Ти хоч би плавність ходу оцінив. Знаєш, з якою швидкістю ми йдемо?!
– Дев’яносто кілометрів на годину, – відповів Спартак, кинувши погляд на спідометр.
– Отож-бо! А ти цю швидкість хоч би трохи відчуваєш?
Спартак лише плечима знизав.
– Тобі що, загалом нема чого сказати, га?..
– Н-ну-у-у, я не знаю…
– А ти давай, кажи, не тушуйся, – під’юджував Гжесюк.
– Н-ну-у-у, якщо так… – і після паузи Спартак процитував: – «Ты чё, кто же не хочет свой статус увеличить?! Тебе даже для этого убивать никого не придётся. Купишь себе Ландкруизер, будем всех давить…»
Спочатку Гжесюк очікував на можливе продовження, а не дочекавшись – спитав стримано:
– І що це було?
– Та так… «Масяня», епізод вісімдесят вісім, або «Регтаймъ номер пять. Муравьиная оратория (Лазиус неглектус)».
– Гм-м-м… Ну й назва!.. А «Масяня» ця твоя – що воно таке?
– Н-ну-у-у, Ричарде Бернардовичу, такого не знати!.. «Масяня» – це Куваєвський[115] мережевий флеш-серіал. Сама ж Масяня – це дівчина Маша, яка сама про себе каже: «Я – девушка приличная».
– Це та Масяня, яку з трьома волосинами на голові намалювали?
– Вона сама.
– І ця твоя Масяня… Вона щось в автівках тямить?
– Масяня не моя, а Куваєва, і тямить вона в усьому, що…
Договорити він не встиг, оскільки Ричард Бернардович несподівано різко вдарив по гальмах. Тоді під шалене їх вищання Land Cruiser крутонуло, все тіло Спартака за інерцією мотнулося праворуч, він ударився правою скронею в стінку автівки й знепритомнів.
* * *
Отямився вже, ширяючи серед золотавих хмар. Перед ним у повітрі висіла огромезна червона постать, схожа на чоловічу, але якась трохи безформна, лише за її спиною тріпотіли, розганяючи навсібіч пригорщі блискіток, гігантські крила, що переливалися усіма «палкими» кольорами – від жовтогарячого до вишневого. Стоп-стоп, то це ж!..
– Багряний Янголе, це ти?..
– Авжеж, авжеж, ти не помиляєшся, це справді я.
– Але якщо я не помилився, то, мабуть… знов ЗАПІЗНИВСЯ?..
Нижня частина янгольського обличчя репнула вогненною тріщиною, звідки полилася нестерпно-сліпуча лава гучного реготу, який, тим не менш, не обпікав, а чомусь п’янив і веселив. Спантеличений Спартак хотів дещо спитати, однак вважав за краще промовчати, дочекавшись, коли співрозмовник нарешті заспокоїться.
Це сталося так само раптово, як раптовим був і напад сміху:
– Ні, на відміну від минулого, цього разу ти нікуди не запізнювався.
– Тоді я тут… мабуть, через свого підшефного бомжа?..
– Через Назара Амосовича?! Ні-ні, з чого б це раптом?
– Бо я йому не допоміг, коли він телефонував до мене востаннє. Ймовірно, я таки мусив відкласти подорож до Угорщини й, навіть ризикуючи «медовим тижнем», проведеним разом з Терезкою, зайнятися порятунком бомжа?! Бо він же мені так довіряв, а я!..
– Спартаку, ти мене дивуєш, – у голосі Багряного Янгола знов прослизнули веселі нотки. – Твій підшефний отримав усі життєві уроки, відміряні на його земний шлях. Тепер він у Вирії. Хочеш поглянути?
– Звісно, хочу!
Багряний Янгол змахнув правим крилом. Від цього помаху немовби фіранка відхилилася убік, відкривши прохід до якогось іншого прекрасного світу, де на березі чи то річки, чи то струмочка в прохолодній тіні гігантського дуба приліг на шовковисту смарагдову травичку… маленький босоногий хлопчина, вдягнений у простеньку лляну буденку й такі самі лляні домоткані штанята. Вдивляючись по-дитячому наївними оченятами в недосяжну волошкову небесну синь, він при цьому гриз ті самі ласощі, які ще за життя вважав найсмачнішими у світі.
– Неймовірно!.. – пробелькотів уражений Спартак.
– Що саме тебе дивує?
– Що він знов маленький. І-і-і… щоб єврейська маца – і раптом в українському Вирії?! Якось воно в голові не вкладається, чесне слово.
Знов довкілля здригнулося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
