Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– У мерчендайзинґу.

– Отож! Ти там не головний?

– Звісно, що ні. Наді мною є директор.

– Ага-а-а… Ну, тоді ось що скажу тобі: ти не побачиш сина…

– Але ж, Зоряно, це нечесно!..

– Чесно, не чесно, але сина ти не побачиш, доки не станеш або директором того твого мен-чен-денґу, або не зведеш із таким директором мого двоюрідного брата, так-от!..

– Зоряно, це нечесно і підло. До того ж, ти…

– І хто ж я така?! Самиця?! Вовчиця?! Чи все разом?..

– С-с-сучка ти, от хто.

– Ах-ха-ха-а-а!.. – дзвінко розсміялася вона. – Ах-ха-ха-а-а!.. Сучка, отже!.. Гаразд, якщо так, то ти точно не побачиш сина, доки не виконаєш однієї з трьох моїх умов. Давай або так – або ніяк.

– Тобто вже зароблені мною гроші тебе більш не цікавлять?!

– Ну чому ж… Цікавлять, навіть дуже. Просто то була умова попередня, а ця – постійна. От що я тобі скажу. А до того сина ти не побачиш, і край!

Клінічна лікарня № 12, вул. Професора Підвисоцького, № 4а, Київ, пізній вечір 1 жовтня 2004 року

– Перепрошую…

Огрядна літня жінка, простоволоса, в небесно-синьому байковому, розцяцькованому дрібнесенькими квіточками халатику з перламутровими ґудзиками неприязно дивилася на нього. Назар Амосович прекрасно розумів причину такого ставлення. Ще б пак: років двадцять тому він би і сам, ймовірно, дивився на себе, нинішнього, з погано прихованою огидою. Але, живучи на вулиці не один рік поспіль, лишатися акуратним і чистеньким неможливо, як не намагайся.

– Перепрошую, добродійко, де тут телефон-автомат? – повторив він.

– Добро… як-як ти мене там обізвав?! – в її словах відчувалася образа.

– «Добродійкою» я вас назвав.

– Добро… дійкою? А шо воно таке? Шо це я тобі такого доброго вдіяла?

– Та-а-а… Є таке слово.

– Шось не чула я такого… подозрітєльного. Та й сам ти увесь із себе… подозрітєльний.

– Ох… Не звертайте уваги. Мені б лише телефон-автомат знайти – оце й буде те добро, яке ви мені заподієте.

– Ач який!.. Ну ладна. Ка-арочє… одно тама твій телехвон, за углом.

І махнувши рукою кудись ліворуч, жінка попрямувала коридором, човгаючи по бетонній підлозі стоптаними капцями.

– Дякую, – мовив їй у спину Назар Амосович. Жінка на це ніяк не відреагувала, продовживши прямувати темним коридором.

– Дякую, добродійко, – кинув їй у спину старий. І пішов шукати у вказаному напрямі. На щастя, телефон-автомат був там, де вказала жінка. Не обдурила, отже… І це добре!

І вже вставивши у шпарину абонентську картку, Назар Амосович раптом второпав: овва, вони ж домовлялися про інше! То що ж тепер робити?! Хтозна… Лишалося сподіватись на кмітливість Спартака. На те, що його розумна єврейська голова таки щось придумає…

Він набрав його домашній номер.

– Алє-улю?.. – спитав у навушнику дзвінкий дівочий голос. Мабуть, це його дівчина. Терезка, чи як там її звати…

– Перепрошую, а Спартак вдома?

– Ні, він усе ще на роботі. І ще довго не з’явиться.

Голос став крижаним. Мабуть, упізнала, хто телефонує.

– Перепрошую, я не хотів вас потривожити.

Він смикнув за важіль і тепер уже набрав його робочий номер.

– Редакція журналу «Буржуїн».

На щастя, це був він.

– Спарику!.. Алльо, Спарику?.. Це я.

– Назаре Амосовичу, ну нарешті! Скільки можна?! Ми ж говорили близько другої дня, а вже пів на одинадцяту ночі.

– Спарику, допоможи… Мені треба все, як завжди: бритва, мило, ліки…

– Знаю, Назаре Амосовичу, знаю! Все підготовлено. Чи ж ви забули?! Ми ж удень поговорили, ви тоді повідомили, що застудилися, що вам зле…

– Так, Спарику, так! Мені дуже, дуже зле. Я просто себе не тямлю.

– Розумію, Назаре Амосовичу. Отож ми домовилися, що ви спуститеся з Хрещатика в метро, доїдете до нашої п’ятнадцятої лікарні, де вас уже знають. А я ввечері прийду і все вам принесу.

– Домовилися, Спарику, так.

– То ви в лікарні вже нарешті?! Тут від Хрещатика через Майдан – лише дві зупинки метро. Скільки ж можна звідти їхати?!

– Я в лікарні, Спарику. Але не в п’ятнадцятій.

У слухавці запало тривале мовчання, потім крижане:

– Не в п’ятнадцятій? А в якій тоді?..

– У дванадцятій, що на Печерську.

– Що-о-о?! Це на Підвисоцького?

– Так.

Нове мовчання, потім несподівано жалібне:

– І як же вас занесло туди? Ми ж домовлялися. Я ж усе приготував…

– То принеси!..

– Як?! Від редакції «Буржуїна» до п’ятнадцятої лікарні – лише один квартал, мені туди-назад збігати – хвилин двадцять на все про все. А на Підвисоцького діставатися й потім назад – години півтори. Це метро вже закриється, я тривіально не встигну. Тим паче ми закінчуємо верстку поточного числа, я ж у редакції не сам, зі мною дизайнер і коректор, і працювати нам щонайменше до півночі… а може, й за північ!..

– То нічого, Спарику! Нічого жахливого, завтра зранку привезеш.

– Назаре Амосовичу, ви геть усе позабували, – по голосу відчувалося, що він мало не плаче. – Я ж казав, що ми з Терезкою побралися нарешті…

– Авжеж! Я вас обох вітаю.

– Не в тім річ. Завтра об одинадцятій нуль-нуль ми мусимо бути на Південному вокзалі. Бо зараз тут доверстується журнал, я йду додому, коли вже вийде. А рано-вранці – підйом, пакуємо валізу й бігом на вокзал. І на тиждень в Угорщину! Це буде такий собі «медовий тиждень»…

– Я вас знов вітаю…

– Але весь цей час мене в Києві не буде. Цілий тиждень!..

І тут Назар Амосович нарешті второпав.

– О-о-ой, Спа-а-арику-у-у… А що ж його робити?! Хто ж мені все це принесе?.. Та й ще одна біда мене спіткала: я по дорозі свій паспорт українізований загубив, уявляєш?! В кишені у мене лишилася тільки зроблена тобою ксерокопія, але ж вона пожмакана, і там не всі сторінки…

– Назаре Амосовичу! Як же ви свій знаменитий паспорт загубили?

– Та якось так… що й сам не знаю, як. Зовсім у мене з головою не те… Не знаю, Спарику, не знаю. Але лікарям тим треба підтвердити, що я – це я, Назар Амосович Дунець, а не хтось іще. То що з цим робити, як вважаєш?

– А я не знаю, що його робити! Не знаю, Назаре Амосовичу… Подумати треба. Як вас занесло на Підвисоцького?! От я чого не розумію.

– Я й сам не розумію, Спарику. Дійсно… – бомж напружився, пригадуючи. – Дійсно, ти казав мені, щоб я їхав на Поділ… Але мене немовби чорти вхопили. І я йшов оце на Печерськ… Йшов… Пішки.

– ПІШКИ?! Назаре Амосовичу, вам же зле! Ви вже були застуджені – й раптом пішки?! З Хрещатика аж туди?..

– Кажу ж,