Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

За колір вагонів його в народі називали «Червоною рутою». Добре їхати в суботу! Щоразу в п’ятницю ввечері, коли добираюся з інституту додому, й у неділю після обіду, коли повертаюся назад, як мінімум половину дороги доводиться вистоювати в немилосердній тисняві: з кінцевих зупинок поїзди курсують гранично переповненими. Бо ж їдуть не лише студенти, а й робітники заводів і фабрик. Та й сільські мешканці возять у місто продавати молоко й сметану або їздять за покупками цим же потягом. Навіть після половини дороги сидячих місць обмаль. Минулого тижня взагалі стояла в тамбурі, куди хтось втелющив ще й свій велосипед, до якого мене спочатку так притиснули, що всі ноги забруднила шміром, яким був щедро намащений ланцюг чийогось новісінького двоколісного друга. Ледве вдома відмилася: машинне масло ні господарське мило, ні єдиний тоді пральний порошок «Лотос» не розчиняли!

Коли вже пасажирів поменшало, принаймні, в тамбурі й проході між кріслами у вагоні, на якійсь станції вертлявий дядечко, що пильно глипав на велосипед ще з вагону, де сидів на крайньому сидінні, а в тамбурі, коли почав готуватися до виходу, навіть любовно провів по блискучій рамі (я ще подумала: господар, стереже свій скарб, щоб хтось не поцупив!), зійшов на платформу і попросив хлопців-петеушників подати йому велосипед, що ті слухняно й зробили. Аж коли поїзд набрав швидкості, у тамбур влетів молодик у спортивному костюмі й червоній кепочці і почав кричати на присутніх, чому не сповістили, що хтось його велосипед краде? Бідні петеушники стояли ні живі ні мертві, але ніхто з присутніх їх не видав. Такою ж мірою, як ці наївні підлітки, мимовільними співучасниками злочину стали ми всі.

А було б добре, якби я сьогодні ненароком змогла зустрітися з Вовоччиною бабусею або дідусем! Хоч би свою адресу Вовочці передала! Все інше — справа техніки: могли б з переговорного пункту телефонувати одне одному, заздалегідь домовившись про день і годину. А може, таки наважитися зайти до свого однокласника додому? Ні, не годиться: ніяково, непристойно.

До Володимира Романовича теж давно треба забігти. А ще Урюк колись просила, щоб я її в школі відвідала. Тільки як? У робочі дні — навчання в інституті, в суботу мене вдома щоразу чекає купа роботи на городі, а в неділю школа не працює.

Коли приміський потяг доповз до Районного Центру, в мене вже душа затерпла: що скаже мама, за те що згаяла день, не приїхала ще вчора. З вокзалу на автобусну зупинку бігла дворами навпростець: ага, в нашому містечку дочекаєшся міського автобуса, надійся! І раптом назустріч — Урюк в усьому чорному: й «газова» хустина, і кофта, й спідниця, і навіть панчохи — спочатку й не впізнала. Та й наша заступник директора була в такому стані, що й мене навряд чи помітила б, якби я на неї спрожогу не налетіла.

— О! — тільки й мовила. — Ольга Понятовська власною персоною! Нарешті зустрілися! Чому, новоспечена студенточко, до школи не заходиш? Я ж перша тобі напророчила, що ти навіть без Золотої медалі вступиш!

— Пробачте, я ненароком вас штовхнула: біжу на автобус!

— Чекай-чекай-чекай! Нікуди ти вже не біжиш, бо коли ми з тобою ще зустрінемося? Сідаймо на лавочку! Розповідай, як ти і що ти?

Мені треба квапитися, бо наступний транспорт у Село аж о п’ятнадцятій десять, а швидше від цього автобуса я пішки додому не доберуся, — але від Урюк відчепитися неможливо.

— Задоволена? Щаслива? Живеш у гуртожитку?

Мушу розповідати і про викладачів, і про нових друзів, і про Гепардівну та її порядки в гуртожитку.

— Перепрошую, а чому ви в чорному? — нарешті зважуюся запитати про те, чого не помітити неможливо.

— Брат помер! — щасливо посміхається Урюк.

Від її посмішки у мене по плечах повзуть мурашки: коли хтось із близьких відходить на той світ, родичі так не сміються!

— Чого злякалася? Що я сміюся? Він не жив, а існував. Недоумок із народження — ти хоч уявляєш, що це таке? Змарнував життя і татові, й мамі, й мені! Двадцять шість років протягнув на світі!

— Що з ним було? — запитую ледве чутно.

— Остання стадія психічного розладу! Не людина, а повний ідіот, який не може навіть себе нагодувати, випити горня води, самостійно сходити в туалет.

— Господи, як страшно!.. Від чого вашому братові таке сталося?

— Від резус-фактора. У тебе кров яка?

— Першої групи.

— А резус?

— Не знаю. Мені його ніколи не визначали.

— Обов’язково дізнайся, бо колись будеш дітей народжувати, а резус вагітної жінки має величезне значення. Бачиш, у мого тата резус-плюс, а в мами — мінус. Я народилася також із плюсом, тут, у нашому містечку. А тоді тато-геолог повіз нас із мамою аж у Сибір шукати газ і нафту. В батьків після мене довго дітей не було: сибірська холоднеча погано впливає на чоловіче сім’я. Аж коли через шістнадцять років назад повернулися, бо наша бабуся померла, й шкода було втрачати квартиру (та й мені пора було готуватися до вступу в інститут, і Сибір уже татові набрид!), — мама знову завагітніла й народила Мирона. Вже пізніше, через кілька років, лікарі сказали, що якби другою була знову дівчинка, тобто коли в жінки з резус-мінусом діти — одностатеві, то такої біди не сталося б. А так… Ой! — глибоко зітхнула Урюк. — Ріс наш Мирон, як з води. Але тільки тілом. Розуму не було. Соромилися ще в колясці на подвір’я вивозити: очі дурні, рот увесь час роззявлений, язик висолоплений, слина тече безперестанку. Тож пізніше ми вже квартиру кілька разів на добу провітрювали й тримали брата лише в хаті. Нічого не змінилося ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Я закінчила інститут, познайомилася з хлопцем. Гарним, розумним. Головним інженером працював на заводі. Рік зустрічалися. А тоді він наполіг, що хоче з батьками познайомитися, щоб просити моєї руки. Привела Остапа додому. Як побачив мого брата — вискочив за двері без жодних пояснень і вже більше ніколи не давав про себе знати. Після цього ще й тато нас покинув. Повернувся в Сибір.

— На