Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

несвідома, зайшла і в її взаєминах зі мною? В Бальбеку вона з обуренням відбивалася від моїх поцілунків, зате потім цілувалася зі мною щодня, і я принаймні сподівався, що вона ще довго мене цілуватиме, що вона поцілує мене зараз. «Але ж, серце моє, як мені їм ознаймити, скоро я їх не знаю?» Цей невідпорний доказ мав би розпорошити всі закиди й сумніви, що кристалізувалися в Альбертининих зіницях.

Але вони зосталися кришталевими. Я замовк, а вона й далі дивилася на мене з тією непослабною увагою, яку вділяють тому, хто не скінчив говорити. Я ще раз попросив у неї пробачення. Вона відповіла, що нема мені чого пробачати. Вона знову стала лагідною. Але мені здалося, ніби її смутне, змарніле личко так і затаїло свою таємницю. Я був певен, що вона не покине мене, не попередивши; зрештою, вона не могла цього прагнути (за тиждень вона мала приміряти нові сукні у Фортюні), не могла від мене піти, не ламаючи звичаю; наприкінцл тижня після відпочинку верталися моя мати та її тітка. Чому ж тоді, раз її втеча була неможлива, я все приказував, що завтра ми підемо разом оглянути венецьке шкло (я хотів щось їй подарувати), і полегшено зітхнув, почувши з її уст згоду? Коли вона, нарешті, сказала мені на добраніч і я її поцілував, вона не зробила так, як завжди, а відвернулася і — майже одразу потому, як я подумав про ту ласку, яку я діставав він неї щовечора, але в якій вона відмовляла мені в Бальбеку, — не відповіла мені поцілунком. Можна було подумати, що після сварки зі мною їй не хотілося бути зі мною ніжною, адже пізніше ця ніжність могла здатися мені лицемірством. Можна було подумати, що вона пов’язує свої наступні дії зі звадою, але дотримується почуття міри, чи то щоб мені не впадало це у вічі, чи то щоб, рвучи зі мною фізичні стосунки, зостатися моїм другом. Я поцілував її ще раз, пригортаючи до грудей іскряву, золотаву лазур Канале Ґранде і пташині пари, символ смерти і змертвихвстання. Але й удруге Альбертина відсахнулася з якоюсь інстинктивною і ворожою упертістю звірят, які чують смерть. Це передчуття кінця передалося й мені і сповнило мене таким ляком, що коли вона підступила до дверей, мені забракло духу відпустити її і я покликав її. «Альбертино! — сказав я. — Мені зовсім не хочеться спати. Якщо вам теж не хочеться, то побудьте зі мною ще, але я вас не утримую, я не хочу, щоб ви куняли зі сну». Я відчув, що аби я її роздягнув і побачив у білій нічній сорочці, в якій її тіло здавалося ще рожевішим, ще теплішим і цим ще дужче збуджувало мене, наше замирення було б повнішим. Але я вагався, бо в сукні з блакитною лиштвою її гарне обличчя пишало красою ще більше, світилося якимсь небесним сяйвом, а без сукні воно здалося б мені грубішим. Вона спроквола підійшла до мене і сказала з глибокою ніжністю, але з тією самою прибитою і журною міною: «Я пробуду у вас скільки побажаєте, мені не хочеться спати». Відповідь її заспокоїла мене, бо допоки вона була зі мною, я міг розраховувати на прийдешність, а вона була сповнена до мене дружніх почуттів, виявляла покірність, але своєрідну, відгороджену нібито якимсь секретом, підміченим мною в її журному погляді; її манери теж змінилися, почасти мимоволі, почасти, мабуть, тому, щоб заздалегідь узгодити їх із чимось, чого я ще не знав. А проте мені здавалося, що досить мені побачити її в білому, голошию, як я бачив її в ліжку в Бальбеку, і я зумію змусити її уступитися. «Ви такі милі, що згодні побути зі мною й потішити, то зніміть-но сукню: у ній гаряче, вона цупка, я не смію підійти, аби не пом’яти цього гарного краму, а потім між нами ці віщі птахи. Роздягніться, ясочко!» — «Ні, тут роздягатися незручно. Я роздягнуся в себе». — «То ви не хочете навіть присісти на моє ліжко?» — «Ні, хочу». Проте вона присіла на певній відстані, в узніжжі постелі. Ми побалакали. Аж це до нас долетів жалібний мірний гук. Це аврукали голуби. «Ось уже й ранок, — озвалася Альбертина; і, зсунувши брови, ніби життя у мене позбавило її радощів погідних днів, додала: — Весна почалася, і голуби можуть вернутися». Схожість між їхнім авруканням і співом півня була така глибока й таємнича, як у Вентейлевому септеті схожість між темою адажіо і останньою частиною, побудованою на тому лейтмотиві, але такої іншої тональності й такту, що коли темна публіка відкриє якусь роботу про Вентейля, вона буде вражена, що всі три частини побудовані на чотирьох нотах, які можна, зрештою, програти одним пальцем на фортепіано, не виявивши різниці між трьома уступами. Так само цей меланхолійний уривок, виконуваний голубами, був ніби співом півня в мінорі, — він не зносився до неба, не злинав вертикально, аж повторюючись через однакові проміжки часу, як ослячий рев, пройнятий ніжністю, перелітав від голуба до голуба по одній і тій самій поземій лінії, не випростуючись, не обертаючи своєї сторонньої скарги у радісний клич, яким озивалися не раз у Вентейля алегро вступу і фінал. Я вживаю слово «смерть», ніби Альбертина мала скоро померти. Нам завжди здається, що події розлогіші за той час, коли вони відбуваються, і виходять за його межі. Безперечно, у майбутнє їх посилає пам’ять, яку ми зберігаємо про них, але вони вимагають для себе місця і в часі, який їм передує. Звичайно, ми не бачимо їх такими, якими вони будуть, але хіба вони не змінюються і в самій пам’яті?

Побачивши, що Альбертина вперто мене не цілує, розуміючи, що все це марнування часу, що тільки після поцілунку могли б початися заспокійливі й душевні хвилини, я сказав: «На добраніч, уже пізно», в надії, що вона мене поцілує, і тоді б ми були й далі разом. Але так само, як два два попередні рази, повідавши мені: «На добраніч, постарайтеся заснути», вона поцілувала мене лише в щоку. Цим разом я її не покликав, але серце кидалось мені так сильно, що я не міг лягти. Наче птах, що перелітає від одного кінця клітки до другого, так і я безупинно переходив від неспокою — як би Альбертина не втекла, — до відносного спокою. Спокою я набирався тоді, як знов і знов починав розумувати: «У кожному разі, вона не піде