Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

розрядів, які миттю обернули на попіл трьох чудовиськ та одного демона. — А я Ріана. Як ти сюди потрапила?

— З дурного розуму. Довірилась чаклунці, яка виявилася чорною.

Далі вони не розмовляли, цілком зосередившись на битві. Схоже, Ворог передумав брати Ейрін живою — чи, радше, збагнув, що тепер це неможливо, — тому демони відступили на безпечну відстань і кинули проти двох відьом та чаклуна всіх наявних у їхньому розпорядженні чудовиськ.

Та навіть за такої шаленої навали Ейрін почувалася набагато впевненіше, ніж досі. Тепер поруч із нею була сестра-відьма, і вдвох вони стали чи не вдесятеро сильнішими, бо позбулися найбільшої проблеми — пильнувати увесь довколишній простір, стежити за тим, щоб не проґавити удару в спину. Ріана вправно керувала своєю силою, кожен її удар був влучним і смертельним, а захист вражав своєю надійністю. І взагалі, вона нітрохи не скидалася на ту невдатну дурепу, якою її змальовувала Шайна.

Високий чаклун теж завдавав ворогам чималих втрат. Хоча його сила була незрівнянно меншою за відьомську, він дуже віртуозно маніпулював чарами і створював складні плетива, що дозволяли йому надзвичайно ефективно використовувати кожну краплину енерґії. Ейрін уже збагнула, що це Шимас аб Нейван, професор з Кованхара, який разом із Ріаною вирушив на Ініс на н-Драйґ. Тепер стало зрозуміло, що підозри Івін були небезпідставні: їхня мандрівка справді мала важливішу мету, ніж просто огляд драконячих кісток. Вони явно щось шукали і, як видається, знайшли — Ріана мала цей дивовижний меч, її Іскра набула максимальної сили, а професора огортали чари, які робили його практично невразливим…

Бій тривав ще з годину, може, трохи більше. Насамкінець чудовиська стали діяти цілком безладно, врізнобій, що могло мати лише одне пояснення — демони більше не керували ними. Ворог нарешті визнав поразку і за цих обставин вирішив не марнувати свого найціннішого скарбу — невідновлювані демонічні сутності. А до чудовиськ, чи то нещодавно утворених ним у Тиндаярі, чи то зігнаних сюди з далеких островів, йому було байдуже. Зрештою, вони були просто пекельним тваринами і після смерті оберталися на темну енерґію, з якої й народилися. На відміну від демонів, у них не було душі.

— Не розумію, чого Айліш так боялася на Лахліні, — промовила Ріана, коли лави чудовиськ довкола них порідшали настільки, що між їхніми огидними тушами стали з’являтися вільні просвіти. — Невже лахлінці страшніші за цих почвар?

— Може, й страшніші, — сказала Ейрін. — Вони люди, і їх було б важче вбивати. Морально важче.

— Мабуть, так, — мусила погодитись Ріана.

Із огорнених темрявою глибин Тиндаяру до них долинув відгомін бойових чорних чарів. У голові Ейрін зринула була думка, що тепер їм доведеться мати справу з чаклунами, та тут Ріана незлобливо вилаялася:

— Клятий Колвин! Я ж наказала йому не втручатись.

— Ви наказали йому ховатися від демонів, — зробив уточнення професор аб Нейван і запустив у чудовиськ іще дві фіолетові кулі. — А їх більше немає. Тож Колвин вирішив допомогти вам.

— Хто такий Колвин? — запитала Ейрін.

— Упокорений чорний, — пояснила Ріана. — Наш провідник до Тиндаяру.

За кілька хвилин усе було скінчено. Щоправда, здаля ще чулися поодинокі гарчання та завивання, але вони, вочевидь, належали пораненим потворам, які вже не становили загрози. Або якимсь недоробленим — що, всупереч задуму свого творця, мали рудиментарне почуття самозбереження і не поривалися на вірну смерть.

У простір, освітлений Іскрами, забіг кремезний рудоволосий чоловік середнього віку та зросту, кинувся до відьом і став їм раз за разом уклонятися.

— Я такий радий, ласкава пані, що з вами все гаразд. І вас, моя нова пані, — звернувся він уже до Ейрін, — я щиро вітаю. Буду щасливий служити вам обом.

— Гаразд, Колвине, гаразд, — сказала Ріана. — Годі вже.

Упокорений чорний припинив відбивати поклони, але й далі дивився на обох відьом із собачою відданістю.

— Тут іще бродять здорові звірі. Хочете, щоб я їх убив?

— Не варто, — відповіла Ріана. — Нехай собі тиняються, тільки щоб не підходили до нас.

Ґрунт під ногами Ейрін зненацька похитнувся. Ні, це не був землетрус (точніше, підземлетрус), просто далася взнаки втома, і їй стали підгинатися ноги. Подолавши секундну слабкість, вона запитала:

— Не знаєте, котра зараз година?

Професор сягнув рукою під плащ і видобув із нагрудної кишені годинника на срібному ланцюжку.

— Чверть на дев’яту, леді Ейрін. Давно ви тут?

— Ще з другої.

Ріана захоплено глянула на неї:

— Неймовірно! І весь цей час ти билася з почварами?

— Довелося. Просто не мала іншого вибору — інакше б вони затягли мене в Ан Нувін… Дякую тобі, сестро. І вам також, професоре. Без вас я б загинула. І це в кращому разі… А як ви мене знайшли?

— Ми тебе не шукали, — відповіла Ріана. — Навіть гадки не мали, що ти втрапила в таку халепу. Просто хотіли перебратися на інший острів, щоб відвести удар від моряків… Ти ж чула, що наш корабель затонув? Я написала про це ще о першій.

— Ні, про це я нічого не чула. Мабуть, тоді вже не була в Тах Ерахойді. Після ранкового уроку швидко пообідала й пішла до… А що трапилося?

— Напад демонів. Загалом, це довга історія. Головне в ній те, що ми з професором вирішили перейти через Тиндаяр на Ініс Ахройд і там зачекати на корабель із сестрою Меврид. Але так легко впоралися з демонами й чудовиськами, що я запропонувала відразу вирушити до Тір Мінегану. Отож це просто щаслива випадковість.

— А я так не думаю, — озвався професор. — Гадаю, це остаточне здійснення пророцтва. Навіть не гадаю, а певен.

— Що?! — вигукнула Ейрін. — Знову пророцтво?

Шимас аб Нейван ствердно кивнув:

— Так, пані. Це вже друге пророцтво, що стосується вас… А