Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

свої хижі, хатини руські люди вже й тоді, тисячу літ тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали їх глиною, білили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вікнами й дверима малювали всілякі оздоби - червоних півнів, що були співцями зорі, зелені берізки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знаків воїв...

Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарішому з них Косьмині:

- Мислю поставити храм у городі Києві в ім'я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.

Косьмина - сивобородий чоловік з сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах, - довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.

- Мрію давно, - відповідає Косьмина, - і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба...

- Тоді починай, Косьмино!

- Але, княже, - сумно похитує головою здатель, - ставили ми досі дерев'яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вічний...

- Так, Косьмино, кам'яний і вічний!

- По грецькому образу? - запитує майстер, що їздив свого часу як воїн і в Болгарію, і в Константинополь.

- Ні, - рішуче відповідає князь Володимир. - Ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть...

Минає небагато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергаменті церкву в ім'я Богородиці, а ще на одному - постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.

- Це наш, руський храм! - виривається в князя Володимира. - Добре й лице цієї жінки... сиріч божої матері.

І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ думав, як створити пам'ятник тому, про що він мріяв дні і ночі - пам'ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров'ю поливають її й сльозами засівають, а кінець кінцем піднімають очі до неба...

Старий Косьмина все своє життя провів у борні, трудах - був воєм, ратаєм, нарешті градником-дереводілом - і ніколи не знав ні радості, ні утіхи, тільки будував і мріяв.

Не знав він також і любові, не мав жони й родини, дівчина, яку в давні літа раз і другий бачив у Києві на Горі і яку, либонь, полюбив би навіки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душі тільки згадку...

Косьмина молився Гїеруну й всім древнім руським богам, але вони нічого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тоді, коли складе на грудях натруджені руки, здобуде градник спокій і щастя!

Богородиця! Новообращенному християнину сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не богу, а невідомій жоні-богородиці, що нагадувала йому богиню роду Роженицю, перший храм у Києві, - нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед богом про людські душі.

Але яка мусить бути богородиця? Грецькі й болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольнили його - там богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.

І він малює на пергаменті іншу, земну богрродицю - жону з русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну.

Хто знає, на кого вона була схожа?! Косьмина дуже багато думав, мріяв, і найперше, мабуть, богородиця ця була дуже схожа на древню богиню руських людей Роженицю, яку колись кузнеці відливали з міді й бронзи, - високу, тонку, а піднятими вгору руками, піднесеним обличчям... Разом з тим - земна й вимріяна, звичайна й воднораз надзвичайно красива, ця богородиця схожа була на багато руських жон і чомусь дуже подібна до юної ключниці Малуші.

Де раніше були Воздихальниця й требище, копачі день і ніч риють землю, з далекого Вручаю на возах, запряжених четвериками й шестериками волів, сюди везуть брили червоного шиферу, від Родні - камінь, з лівого берега Дніпра - дуби, грабину, липи.

Усі могили на Воздихальниці зрівняли з землею. Хто з бояр і воєвод пам'ятає своїх предків? Ті, язичники, мали тільки мечі та щити, живій Горі мертва Воздихальниця непотрібна і навіть зайва.

Один князь Володимир не забуває про своїх предків - вирішивши ставити храм Богородиці, він разом з Косьминою оглядає город, велить ставити церкву не біля стін Гори, як той думав, а далі на захід, на схилі.

Здатель Косьмина здивований - церква Богородиці має стояти на найвищому місці, щоб той, хто приїжджає до Києва, здалеку її бачив, хто ж виїжджає - попрощався.

Та князь Володимир не відступає - бояри й воєводи не бережуть могил своїх предків, це вони веліли й спокійно дивились, як ці могили рівняли з землею, але він не хоче засипати, знищувати могил князів древніх, а також княгині Ольги й Ярополка, похованих на верху Воздихальниці...

Хто знає, які почуття керували князем Володимиром, це здавалося навіть дивним, бо ж княгиня Ольга забрала в нього найдорожче, що має людина, - матір, а Ярополк був за життя лютим його ворогом?

Церкву Богородиці будують. Руські здателі знають своє діло - тешуть брили з шиферу, скудельники добувають на схилах київської гори білу глину, ліплять з неї й обпалюють у печах кахлі, на крутилах виводять корчаги, високі глеки, кузнеці кують чепи, величезні гаки.

Їм, що досі були плотниками, важко класти цегляні підмурки, ставити кам'яні стіни, здатель Косьмина навіть робить похибки - кладе в підмурки дерев'яні зруби, виводить від них торці, зв'язує на кутах і заливає вапном, через що згодом, коли древо струхліє, стіни церкви сядуть, а ще пізніше й упадуть.

Тим часом стіни ростуть. Щоб церква була дзвінкішою й легшою, Косьмина замуровує в них глеки-голосники, шатра церкви спритно зводить з дуже тонкої цегли й безлічі корчаг і глеків, через що вони нагадують шмат вощини.

Тоді ж Косьмина починає оздоблювати храм - на Русі вже давно вміють варити смальту* (*Смальта - кольорове скло для мозаїки.), - разом з солунцями й корсунськими майстрами руські здателі на високих риштуваннях кладуть камінчик до камінчика в банях церкви, на її парусах і стовпах, у олтарі, мов килим, роблять з мармуру, яшми, бузкового порфіру підлоги, ставлять на хорах і перед олтарем кам'яні забори, застилають брилами шиферу середину - корабель - церкви, зашивають дубовими мостинами