Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

Колін Вол прокинувся в холодному поту від чергового кошмару, подібного до тих, що мучили його роками. У снах він завжди вичворяв жахливі речі: такі, які він понад усе боявся вчинити в реальному житті. Цього разу він убив Баррі Фербразера і про це стало відомо поліції, і йому прийшли повідомити, що вже зробили ексгумацію трупа і знайшли отруту, якою він, Колін, і отруїв Баррі.

Споглядаючи на стелі знайому тінь від торшера, Колін дивувався, чому він ніколи досі не припускав можливості, що це саме він убив Баррі, і перед ним одразу постало запитання: а як знати, що вбив його не ти?

Унизу Тесса колола собі в живіт інсулін. Вона знала, що Жирко вдома, бо чула запах цигарок на сходах, що вели до його спальні на мансарді. Але вона не знала, коли він повернувся і де пропадав, і це її лякало. Як могло дійти до такого?

Говард Моллісон солодко спав на своєму двоспальному ліжку. Штори з візерунками у вигляді рожевих пелюсток відкидали на нього тіні, захищаючи від раптового пробудження, але його гучне з присвистом хропіння перервало сон його дружини. Шерлі вже їла грінку й пила каву, сидячи на кухні, в окулярах і махровому халаті. Їй не йшов з голови образ Морін, що вихитується в залі попід руки з її чоловіком, і вся її жагуча до неї зненависть посилювалася з кожним ковтком.

У кількох милях від Пеґфорда, у «Кузні», Ґевін Х’юз намилювався під гарячим душем і розмірковував, чому йому завжди бракувало відваги, як іншим чоловікам, що примудряються робити правильний вибір серед безмежної кількості варіантів. У душі він сумував за тим життям, яке пролітало повз нього і смак якого він так і не відчув. Та водночас він і боявся такого життя. Небезпека полягала в тому, що, обираючи щось одне, мусиш знехтувати усіма іншими можливостями.

Виснажена Кей Баден лежала в ліжку на вулиці Надії і не могла заснути, вслухаючись у тишу ранкового Пеґфорда і дивлячись на Ґаю, що спала біля неї. У ранковому світлі Ґая мала блідий і змарнілий вигляд. Біля неї на підлозі стояло відро. Кей поставила його там під ранок після того, як мало не на плечах приволокла доньку з ванної, де добру годину мусила притримувати їй волосся, поки Ґая блювала над унітазом.

—  Чому ти привезла мене в цю діру? — стогнала Ґая над унітазом між нападами блювоти. — Іди від мене. Геть. Іди ти… Я ненавиджу тебе!

Кей дивилася на заспане обличчя Ґаї і згадувала маленьку гарненьку дівчинку, яка спала отак біля неї шістнадцять років тому. Згадувала, як Ґая заливалася слізьми, коли вона, Кей, порвала зі Стівом, з яким прожила вісім років. Він ходив до школи на батьківські збори, вчив Ґаю їздити на велосипеді. Згадувала й те, як плекала мрію (таку ж, якщо чесно, нездійсненну, як і бажання чотирирічної Ґаї мати єдинорога), що зійдеться з Ґевіном і в Ґаї нарешті з’явиться постійний вітчим і гарний заміський будиночок. Як відчайдушно жадала вона якогось казкового фіналу, щоб Ґая завжди з радістю поверталася сюди, адже її від’їзд наближався зі швидкістю метеорита, а Кей відчувала, що втрата Ґаї стане для неї катастрофою, яка похитне увесь її світ.

Кей торкнулася під ковдрою до Ґаїної руки. Тепло тіла, яке вона зовсім випадково привела на світ, змусило її раптом заридати — неголосно, але так нестямно, що аж затрусився матрац.

А в самому кінці Соборного провулка Парміндер Джаванда накинула на нічну сорочку пальто і вийшла з чашкою кави на заднє подвір’я. Сидячи під прохолодним сонечком на дерев’яній лавці, вона бачила, що день очевидно буде погожий, але серце не вірило тому, що бачили очі. Тягар у грудях притлумлював усі почуття.

Новина про те, що Майлз Моллісон здобув посаду Баррі у місцевій раді, не була для неї несподіванкою, але, побачивши невеличке повідомлення Шерлі на сайті, Парміндер відчула спалах того шаленства, що охопило її на минулому засіданні: бажання атакувати, яке майже відразу змінилося гнітючою безнадією.

—  Я відмовлюся від посади в раді, — сказала вона Вікрамові. — Бо який сенс?

—  Але ж тобі це подобається, — заперечив він.

Їй це подобалось, коли поруч був Баррі. Неважко було викликати його в уяві такого тихомирного ранку, як сьогодні. Невисокий чоловічок з рудуватою борідкою; він був на півголови нижчий за неї. Вона не відчувала до нього фізичного потягу, ніколи. «То що ж тоді любов?» — подумала Парміндер, коли легкий вітерець куйовдив високий кипарисовий живопліт, що оточував велику галявину на подвір’ї Джаванд. Якщо в твоєму житті була людина, а потім її не стало і в тебе в грудях зазяяла пустка — це любов?

«А я ж так любила сміятися, — подумала Парміндер. — Я скучила за сміхом».

І саме від згадки про сміх її очі наповнилися слізьми. Сльози крапали в каву, пробиваючи там крихітні отвори, що миттєво зникали. Вона плакала тому, що більше, мабуть, ніколи вже не засміється, а ще й тому, що вчора ввечері, коли до них долинало тріумфальне гупання дискотеки з парафіяльної зали, Вікрам сказав їй:

—  А чому б нам не гайнути влітку в Амрітсар?

Золотий храм, святая святих релігії, до якої він сам був байдужий. Вона знала, до чого хилить Вікрам. Час сочився крізь її пальці мляво й уповільнено, як ще ніколи досі в її житті. Вони не знали, яке рішення прийме Генеральна медична рада, довідавшись, що вона порушила усі норми медичної етики у випадку з Говардом Моллісоном.

—  Мандіп каже, що це просто приманка для туристів, — відповіла вона, одним махом відкинувши цю пропозицію.

«Навіщо я це сказала? — подумала Парміндер і зайшлася ще гіркішим плачем, не випускаючи з рук вистиглу каву. — Так гарно було б показати дітям Амрітсар. Він хотів підтримати мене. Чому я не погодилась?»

Їй навіть почало здаватися, що вона вчинила якусь зраду, відмовившись від Золотого храму. Крізь сльози перед нею проплив образ храму: його золотистий купол у формі лотоса віддзеркалювався на водяній поверхні на тлі білого мармуру.

—  Мамо.

Парміндер навіть не помітила, як на галявині з’явилася Суквіндер. На ній були джинси і мішкуватий светр. Парміндер поспіхом витерла сльози і, мружачись проти сонця, глянула на доньку.

—  Я не хочу сьогодні йти на роботу.

Парміндер відреагувала з таким самим автоматичним запереченням, як і тоді,