Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

б це сталося з ним раніше, аніж доведеться пояснювати всю цю глазуровану лайном, розсери-куди-не-глянь катастрофічну справу.

От тільки… Джейні. Коли він думає про Джейні, як вона сміється і під пікантним кутом насовує собі на брову позичену в нього федору, він розуміє, що, якби йому довелося починати це знову, він, найімовірніше, робив би все точно так само.

Ну… переважно так само. Якби йому надався другий шанс, він міг би уважніше прислухатися до місіс Мельбурн.

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, і вони вдвох щиро по-чоловічому реготали з цього, але кумедними виявилися самі вони, хіба ні? Бо місіс Мельбурн була права. Брейді Хартсфілд дійсно якась чужинницька істота, і він таки весь час перебував серед них, лагодячи комп’ютери та продаючи морозиво.

Холлі з Джеромом пішли, Джером взяв «Сміт & Вессон .38», який колись належав батькові Ходжеса. Ходжеса гризуть важкі сумніви через те, що послав хлопця в повну людей аудиторію з зарядженим револьвером. За звичайних обставин він напрочуд врівноважений хлопець, але навряд чи він зуміє зберігати свою врівноваженість, коли його мама й сестричка під такою загрозою. Тим не менше, Холлі треба підстрахувати. «Пам’ятай, ти тільки дублер», — сказав Ходжес перед тим, як Ґеллісону повести їх геть, але Джером ніяк на це не відгукнувся. Ходжес не певен, що той його навіть почув.

У будь-якому разі Ходжес зробив усе, що міг. Єдине, що йому залишилося, це сидіти тут, поборюючи біль, намагаючись не перестати дихати, і чекати вибуху, про який він молиться, щоб його не сталося.

— 37 —

Холлі Джібні двічі в житті поміщали в спеціалізовані заклади, перший раз ще тінейджеркою, а другий, коли їй було за двадцять. Психотерапевт, якого вона відвідувала пізніше (в її так званому зрілому віці), означив ці примусові канікули, як «розриви з реальністю», що було недобре, але все одно краще за «психотичні розлами», з яких чимало людей так ніколи й не поверталися. У самої Холлі малася власна, простіша назва для означених розривів. То були періоди її «тотальної прибацаності», на відміну від стану тихої помірної прибацаності, в якому вона проживала своє повсякденне життя.

Тотальна прибацаність у молодої жінки за двадцять була викликана її босом у фірмі з продажу нерухомості в Цинциннаті, яка називалася «Френк Мітчелл — Гарні будинки й садиби». Її босом був Френк Мітчелл-молодший, шикарний модник з обличчям інтелігентної форелі. Він наполягав, що її робота не відповідає нормам, що колеги її терпіти не можуть, і єдиний шанс для неї залишитися в компанії — це якщо він продовжуватиме її прикривати. Що він робитиме, якщо вона з ним переспить. Холлі не хотілося спати з Френком Мітчеллом-молодшим, і роботу їй також не хотілося втрачати. Якщо вона втратить роботу, тоді вона втратить і квартиру, і змушена буде повернутись додому, жити разом зі своїм легкодухим батьком і всеконтролюючою матір’ю. Врешті-решт вона розрішила конфлікт тим, що одного разу прийшла на роботу раніше й розтрощила кабінет Френка Мітчелла-молодшого. Знайшли Холлі в її робочому закутку, скорчену під стіною. Пучки в неї були скривавлені. Вона гризла собі пальці, наче звірятко, що намагається вирватися з пастки.

Причиною її першої тотальної прибацаності був Майк Стьордевант. Це він вигадав для неї заразливе прізвисько Джібба-Джібба.

У ті дні Холлі — учениця молодшого класу середньої школи — не бажала нічого, окрім як шмигати з місця на місце, притискаючи підручники до своїх новоз’явлених грудей, з волоссям, що висіло, прикриваючи поцятковане акне обличчя. Але навіть тоді вона мала проблеми, які поширювалися набагато далі за акне. Проблеми з тривожністю. Проблеми з депресіями. Проблеми з безсонням.

А найгіршою була самостимка.

Самостимка — це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі — що за дівчина, вчепилася в себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі — як вузькі шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків — може, слова, може, ні — протискуються з-поміж її зціплених зубів.

— Що це ти мурмочеш? — запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

— Що?

— Мурмочеш! — закричав Майк. — Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи,