Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

молодого голови, до якого стояв у вічній опозиції (це вже ясно!), для знущання підкинув ще одну пропозицію: випустити на арену кролів. Сказав, склав на грудях руки, схрестив під стільцем босі ноги і блаженствував. Як було не блаженствувати?! Відомстив усім. Кролі для нього були так само ненависні, як його Хвенька. Кролі риють і підриваються під вас, Хвенька підривається під нього. Пустити цих істот проти нового голови — підриють і перериють усе на світі, нічого й не зостанеться!

— Пустить туди кролів! — гукнув дядько Обеліск.

Але тут уже сполошився і сам вельмишановний консультант. Для всього є межа, а для цих людей (або глопців, як він усіх називав) ніяких меж не існувало. Дійшли вже до кролів. Яка ж це корида? Це суцільне землерийство. Матадори мали б ритися в землі, розкопувати нори, витягати за вуха кролів, показувати глядачам? Страшне діло!

— Це не те, — сказав Тавромахієнко. — Глопці, ви не туди загнули.

А куди було гнути? Чим замінити биків на кориді? Дикими птахами? Полетять — не впіймаєш. Мухами? Але ж веселоярівці не східні народи, які ганяються за мухами. Комарами? А чим їх ловитимеш? Хіба що пилососом. Але пилосос — це вже не спорт, а побут.

— Все не те, — підсумував Гриша, хоч як тяжко йому було це робити. — От коли б ми зуміли замінити бика твариною так само сильною, але сумирною, їстівною і невразливою на холодну зброю, тобто добре захищеною. Але де ж знайдеш таку тварину?

— Може, слона? — підкинув ідею дядько Обеліск.

— Та він і нас з тобою поїсть! — засміявся Зновобрать. — Йому самої трави на день треба, мабуть, з півтонни.

Пшонь пошептався з консультантом, після чого той нетерпляче засовався на стільці. Стілець затріщав під камінно-тяжким чоловіком. Ганна Панасівна, переживаючи за сільрадівське майно, осудливо глянула на Гришу. Мовляв, де й навіщо знайшов такого клопітного чоловіка?

Тавромахієнко розправив плечі, потрусив кулаками, обдарував усіх щедрим розбійницьким поглядом, тоді заявив:

— Коли так, пропоную ще одну альтернативу. Замінимо бгиків черебпахами!

Він сказав: «черебпахами», тому ніхто й не зрозумів, про що йдеться. Гриша на всяк випадок перепитав:

— Ви сказали: черепахами?

— Черебпахами! Міцне, повільне, м’ясо — делікатес. Чого вам, глобці, ще треба для повного щастя?

— Так, так, — сказав Гриша. — А цікаво: як ви сюди добиралися?

— Гто? Я? — подивувався Тавромахієнко.

— Та ви ж, ви.

— Я на машині.

— А як ми вам запряжемо черепах?

— Глопці, не смішіть мене, а то я заплачу! — підхопився Тавромахієнко. — Ми тут з Пшонем проскочимо до одного чоловічка, а тоді вже докінчимо консультацію.

— Можемо вважати її закінченою, — навздогін їм сказав Гриша, хоч Тавромахієнко й Пшонь чи й чули його слова, мало не бігцем покидаючи кабінет.

— Куди це вони, кажеться-говориться? — пробурмотів Зновобрать, який, незважаючи на свій керівний досвід, не міг розгадати таємних намірів цих двох спортивних представників.

Та й хто б міг розгадати?

Ясна річ, автор, використовуючи всі досягнення науки й техніки, літературної моди й містики, неконтрольованої уяви і авторської ж сваволі, міг перенести своїх героїв будь-куди, переселити їх у інші світи, скрутити в баранячий ріг, запхнути в макове зернятко або квасолину. Філософ Піфагор не їв квасолі, вважаючи, що в неї переселяються душі вмерлих людей. Автор теж міг стати бодай на деякий час піфагорейцем. Але ж, дорогі товариші, де ви знайдете такий біб, щоб у нього увібгати Тавромахієнка або Пшоня?

Тому автор пустив їх самоходом, вони вискочили з сільради, впали в «Москвича», який, з усього видно, ждав їх, і Пшонь гукнув до Рекорді (а до кого ж мав гукати?) якесь умовне слово, пароль, сигнал, і машина газонула і покотилася до стоянки автобуса, тоді по дорозі, що вела з Веселоярська, а тоді, вже на виїзді, круто завернула праворуч і пострибала невимощеною вуличкою Вередунівки, де, як знаємо, жили веселоярівські пенсіонери, точніше кажучи, бабусі-пенсіонерки. То що ж, спитають нас, видатні спортивні діячі Тавромахієнко й Пшонь вирішили показати стареньким новий комплекс фіззарядки, організувати веселоярівську групу здоров’я, розповісти про шалено модну аеробіку? Глибоко помиляється той, хто б таке подумав. Рекордя залізною рукою вів машину просто до того будиночка, де ще недавно жила баба Параска, а тепер… Тепер це вже був не просто будиночок, а обитель і святиня. Покрівля не з шиферу, а дюралева, з полиском тьмавого срібла. На покрівлі не проста телевізійна антена літерою «Т», а стилізована під хрест з двома перекладинками — більшою прямою і меншою похилою. Всередині теж ні кімнати з піччю, ні кухоньки, ні сіней, всі внутрішні стіни вивалено, тепер тут єдиний простір, невеличкий зал, у вікнах шибки з різнобарвного скла, на бічних стінах ікони, коло дверей корогви, вглибині столик під плащаницею, свічі в ставниках, темні товсті книги, ангели й архангели, намальовані на задній стіні.

А де ж баба Параска? Вона добровільно віддала свій будиночок попові Лаврентію для церкви, а сама переселилася до сусідки баби Палажки. Як відомо, старорежимні баба Параска і баба Палажка те й знали, що сварилися, тобто конфліктували і вступали в конфронтацію, а от сучасні навіть живуть під спільною покрівлею! Хто не вірить, може пересвідчитися, приїхавши до Веселоярська. Скажуть: підступи церковників. Новий веселоярівський піп Лаврентій задурив голову бабі Парасці, і та віддала свій будиночок під храмову споруду, яка не передбачалася генеральним планом нового взірцевого Веселоярська. Може, десь в іншому місці релігія справді може одурманювати людей аж так, що вони й від власного житла відмовляються, але у Веселоярську діють інші закони. Баба Параска з такою самою радістю могла б віддати свій будиночок і лектору-міжнароднику, і досвідченому інструкторові з парашутного спорту, і поетові, який, сидячи в столиці, б’є себе в груди і кається, що залишив рідне село. Хай тільки захочуть поселитися у Веселоярську, і баба Параска радо поступиться будь- кому з них власною оселею. Вийшло так, що перший виявив бажання піп Лаврентій — і ось воно й сталося так, а не інакше. А старі люди… Boни не цураються одне одного, кортить їм людського тепла, хочеться докупи. Сказано про це ще Іваном Вишенським: «О блаженна купо, о всечестноє братство, о преславнійшия єдности, кто тебі отлучається, кто тебе отвращається, кто от тебі утікаєт, кто на тебі борет, лжет, хулит, кто тебі ненавидит і тобою мерзит, — да будет проклят нині и на будущий вік». Молодь, щоправда, не зважає на такі круті висловлювання і розприскується навсібіч, як оті галактики, що їм ніяк не дадуть рахуби астрономи, але відомо ж: молоде — зелене. А старість — мудрість і велике розуміння