Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Я боюся. – Переплітаю наші руки, огортаю його ноги моїми. Не можу повірити, що Генрі – такий міцний, мій коханий, це справжнє тіло, яке я щосили притискаю до мого, – може просто зникнути.

– Поцілуй мене!

Цілую Генрі, й раптом лишаюсь одна: під ковдрою, на канапі, на холодному ґанку. І досі падає сніг. У домі стихає музика; чую, як Гомес рахує: «Десять! Дев’ять! Вісім!» і всі приєднуються: «Сім! Шість! П’ять! Чотири! Три! Два! Один! З Новим роком!» Вистрілює пробка з-під шампанського, всі одразу починають теревенити, і раптом хтось промовляє:

– Де Генрі та Клер?

На вулиці хтось запускає петарди. Прикриваю голову руками і чекаю.

Частина 3

Трактат про тугу

Його сорок третій рік. Кінець його короткого часу

Його часу —

Хто бачив безкінечність крізь безліч тріщин

У порожній шкірі речей і помер від цього

А. С. Баєтт. Possession (Одержимість)

Вона повільно йшла слідом, тягнучи час,

Так, наче на шляху були якісь перешкоди;

І крім того, так, наче, подолавши їх,

Вона залишить позаду ходу та полетить

Райнер Марія Рільке

Субота, 27 жовтня 1984 року / понеділок, 1 січня 2007 року (Генрі сорок три, Клер тридцять п’ять)

Генрі: Небо чисте; падаю у високе сухотрав’я, нехай це буде швидко і без різких змін, у той час як намагаюся зберігати тишу, вдалині чути звук вистрілу рушниці; звісно, це не має ніякого стосунку до мене, втім: гучно падаю на землю, дивлюсь на свій живіт, який розверзнувся, наче гранат, суп нутрощів та крові погойдується в чаші мого тіла; це зовсім не боляче, це не може бути правдою, але я можу лише милуватися цією кубічною версією власної середини, (хтось біжить) усе, що я хочу, – це побачити Клер, до того часу (до того часу) як кричу її ім’я Клер, Клер,

і Клер схиляється наді мною, плачучи, і Альба шепоче: тату…

– Кохаю тебе…

– Генрі…

– Завжди…

– О Боже, о Боже…

– Світу достатньо…

– Ні!

– І часу…

– Генрі!

Клер: У вітальні дуже тихо. Усі стоять нерухомо, наче заморожені, пильно дивлячись на нас. Співає Біллі Голідей, тоді хтось вимикає CD-програвач і настає тиша. Сиджу на долівці, тримаючи Генрі. Альба присіла над ним, шепочучи йому в вухо, трясучи його. Шкіра Генрі тепла, його очі розплющені, дивляться повз мене, він важкий у моїх руках, такий важкий, його бліда шкіра розірвана, повсюди червона, розірвана плоть облямовує таємний світ крові. Пригортаю Генрі. У кутику його рота – кров. Витираю її. Десь поблизу вибухають петарди.

Гомес говорить:

– Гадаю, краще викликати поліцію.

Розчинення

П’ятниця, 2 лютого 2007 року (Клер тридцять п’ять)

Клер: Сплю цілий день. Навколо дому пролітають звуки – сміттєвоз у провулку, дощ, постукування дерева у вікно спальні. Сплю. Себто старанно намагаюся спати, бажаючи сну, тримаючи його, відштовхуючи мрії, відмовившись, відмовляючись. Тепер сон – мій коханець, моє безпам’ятство, мій наркотик, моє забуття. Телефон дзвонить і дзвонить. Я відключила автовідповідач, який відповідав голосом Генрі. Обід, ніч, ранок. Усе звелося до цього ліжка, цього безкінечного марення, яке перетворює дні у ще один день, змушує час зупинитися, розтягує і стискає його до безглуздя.

Деколи сон полишає мене, і я вдаю, наче Ета прийшла будити мене до школи. Дихаю повільно і глибоко. Не ворушу очима під повіками, намагаюсь ні про що не думати, і невдовзі Сон, бачачи моє бездоганне його відтворення, приходить, щоб возз’єднатися зі своєю копією.

Інколи прокидаюся і тягнуся до Генрі. Сон стирає усю різницю: тоді і зараз; мертвий і живий. Я поза голодом, поза суєтою, поза турботами. Цього ранку помітила своє лице у дзеркалі ванної. У мене шкіра – наче папір; я худюща, жовта, з темними колами під очима, зі сплутаним волоссям. Я – наче мертва. Нічого не хочу.

Кімі сідає в ногах ліжка. Промовляє:

– Клер? Альба повернулась зі школи… ти їй не дозволиш увійти, привітатися?

Вдаю, що сплю. Маленька рука Альби гладить моє лице. Сльози течуть з моїх очей. Альба щось ставить – свій наплічник? свій футляр для скрипки? – на підлогу, і Кімі проказує: роззуйся, Альбо. Тоді Альба залазить до мене у ліжко. Вона огортає себе моєю рукою, вкладає голову під моє підборіддя. Зітхаю і розплющую очі. Альба вдає, що спить. Вдивляюсь у її густі чорні вії, її широкий рот, бліду шкіру; вона обережно дихає, стискає моє стегно своєю міцною рукою, що пахне стружками олівців, каніфоллю і шампунем. Цілую її в тім’ячко. Альба розплющує очі, і тоді її схожість з Генрі майже перевищує те, що лише можу знести. Кімі піднімається і виходить з кімнати.

Пізніше встаю, приймаю душ, вечеряю, сидячи за столом з Кімі та Альбою. Сідаю за стіл Генрі після того, як Альба йде спати, висуваю шухляди, витягую в’язку листів і починаю читати.

Лист, який потрібно відкрити в разі моєї смерті.

10 грудня 2006 року

Клер, найдорожча моя,

пишучи це, сиджу за своїм столом у віддаленій спальні, дивлячись на твою студію по той бік заднього двору. Він устелений блакитним вечірнім снігом, усе слизьке та затверділе від льоду; дуже спокійно. Це один із тих зимових вечорів, коли холод кожної окремої речі, здається, сповільнює час, наче вузький центр піщаного годинника, крізь який плине час, але повільно, повільно. У мене відчуття, дуже знайоме мені, коли я поза часом, – по-іншому майже ніколи не буває, – наче я піднятий часом, плаваю без зусиль його поверхнею, як плаває товста пані. У мене зринуло раптове бажання, сьогодні увечері, тут, коли я сам у домі (ти зараз на сольному концерті Алісії, в Сент-Луї) написати тобі листа. Я раптом захотів залишити щось на потім. Гадаю, що часу обмаль.