В В Срібна - Світляки на полі бою, В В Срібна

Він стояв всього за декілька метрів і дивився прямісінько в очі хлопця. На якийсь час Ян застиг в не змові відвести погляд від цих холодних і таких глибоких очей, які саме тоді через хмарну погоду ніби світилися. Все його тіло ніби закам’яніло. Просто дивлячись на нього хлопцю ставало набагато спокійніше ніби вони зовсім не на полі бою, ніби йому нічого не загрожує і зараз, він як і тоді, його радник й найближчий друг, ніби нічого не змінилося і зовсім скоро Яну довелося б пити гранатовий сік сидячи у себе за столом і спостерігаючи теплим заходом сонця. Поряд лежали б папери за якими, мабуть, довелося б провести цілу ніч, а в кімнаті все ще відчувався легкий запах кави.

*― Невже настільки не очікував, що я і справді з’явлюсь от так перед тобою?- посміхнувшись запитав він.

*― Я...- протягнув Ян виходячи із цього трансу.

*― Я все ще можу дати тобі шанс. Ми можемо повернутися назад і все буде як раніше. Я навіть можу зупинити це все, звістно доведеться вбити ще кількох, аби навчити інших, але це значно зменшить кількість жертв з обох сторін. Ти ж саме цього хочеш, чи не так?

*― Ні, того, що було, більше не буде ніколи. Я вже пішов на занадто серйозні кроки й не зможу повернутися назад. Ти повинен це розуміти.

*― Сподіватися не гріх.- подивившись на свою шаблю, яка вже була покрита кров’ю, яку він прокрутив в руці, сказав Рустем.

*― Ти розумієш, що сьогодні один із нас помре. Інакше, на жаль, вирішити справу не можливо.- Ян зняв шаблю з пояса і направив її на Рустема.

*― Ти як завжди правий, мій дорогий Айнуре. По іншому ми не можемо.- віддзеркаливши його рух сказав Рустем.

В наступну мить їх шаблі схрестилися. Ян весь час метався між злістю і страхом тих емоцій, які нахлинуть в разі, якщо він переможе і Рустем помре. Саме через ці думки він весь час не міг зосередитися і пропустив декілька його ударів від чого на щоці з‘явилася подряпина, а удар по талії лише порвав тканину. В одну мить Рустем схопив його за руку і притягнув на стільки, що в нього вийшло прошепотіти Яну на вухо:

*― Якщо вибір стоїть між моєю і твоєю смертю, помру я.

Він відсахнувся і схопившись за протилежну руку хлопця в якій була шабля і груддю насадився на неї. Серце Яна провалилося в п’яти. Він стояв і лише наляканими очима дивився на Рустема. Той не дивлячись на все посміхався. В його очах було стільки тепла і  почуттів, скільки Ян не бачив у нього ніколи. Рустем обережно своєю долонею заляпаною власною кров’ю торкнувся його щоки витираючи неочікувану сльозу, яка повільно стікала щокою Яна.

*― Н-навіщо?- тремтячим голосом прошепотів Ян.

*― Лише ти маєш право забрати моє життя. Я обіцяв, що це можеш бути лише ти.- Рустем повільно опустив руку йому на плече ніжно проводячи по його шиї кінчиками пальців.- Моє.- в цю мить його ноги почали підкошуватися і вони обидва впали на коліна. Голова Рустема лежала у Яна на плечі, а по щоках Яна текли сльози. – Моє місячне світло.-  в останнє прохрипів він і заплющив очі.

Серце Яна божевільно билося, а кожен вдих був болючим і важким. Він чув лише своє серцебиття та останні вдихи султана. Один, два, три, чотири, п’ять і все.  

Яна трусило він не вірив, що все це насправді. Не дивлячись на те, що він знав, що це мало статися, але все ж це було важко. Зробивши глибокий вдих, він обережно поклав Рустема на траву і прибрав зі свого обличчя налиплі на нього пасма волосся після чого обережно стер сльози. Хлопець вже трохи спокійніше подивився на тіло Рустема. Його очі були розплющені він пустим поглядом дивилися в небо. Тремтячою рукою Ян обережно рукою заплющив його очі та прошепотів:

*― Прощавайте, ваша величносте, сонце Османської імперії, Рустеме.

Він стояв на балконі своєї кімнати й спостерігав за сонцем, яке повільно скочувалося за горизонт заливаючи все теплим світлом. Прохолодний вітер лагідно тріпав його волосся.

*― Вітаю вас, султане.- почувся голос Айнура позаду.-  Мені повідомили, що ви мене кликали.

*― Айнуре, радий тебе бачити.- повертаючись сказав він. – Просто хотів побути с тобою.

*― Щось трапилося?- спантеличено запитав хлопець.

*― Ні все гаразд. – він лагідно посміхнувся і махнув рукою, щоб він підійшов.

*― Добре.- відповів Айнур підходячи ближче і стаючи поруч обпершись об поручень балкона.

Хлопець дивився на вечірнє небо. Повернувшись Рустем однією рукою оперся об поручень підперши голову і дивився на його обличчя. В його зелених очах було видно краєвид ніби залитий зеленою фарбою теплого відтінку. Це заворожувало його не дозволяючи відвести погляду. Прийшов він до тями лише тоді, коли Ян повернувся і запитав:

*― У мене щось на обличчі?

*― А? Ні вибач. – відводячи погляд відповів Рустем помовчавши з хвилину він продовжив:- Знаєш, я та хочу, щоб такі моменти тривали вічність, щоб ми просто оттак стояли й навіть якби обидва не знали про що б поговорити, це все одно б було ідеально.

*― Ви праві. Мабуть, це б і справді було прекрасно.

*― Чому ти все ще говориш зі мною на ви? Все ж ми зараз тут лише вдвох.

Прокашлявшись Ян трохи ніяково сказав: