В В Срібна - Світляки на полі бою, В В Срібна

Смерть.

Йому завдали удар ззаду. Турок вдарив чоловіку шаблею по ногах від чого він впав на коліна. Ще секунда горло Власія перерізали. Він навіть не встиг побачити обличчя нападника, як відчув біль і почув хлюпання. Його голова запаморочилася і він впав на сиру землю. Останнім, що він бачив перед тим, як потрапити у світ, який багато хто вважає кращим, була трава з якої стікали краплини його ж власної крові.

Власій сидів за столом. А на колінах сиділа його маленька онука. Біля пічки поралася його донька, яка одночасно радісно про щось говорила з чоловіком. Власій обережно поставив Одарку на підлогу і підійшовши до доньки обійняв її.

― Чого це ви батечку?

― Донечко. Донечко.- лише повторював він плачучи.

― Що ж таке сталося?

― Я так сумував. Після того як ти  чоловіком померла місця собі не знаходив. А Одарочка, дочечка ваша, такою красунею росте. Ну ти не хвилюйся. Я знав що старий. Попросив друга в разі чого взяти її до себе. Він буде берегти її, як зіницю ока, вона ні в чому потребувати не буде і житиме, як тільки побажає.

― Дідусю то ти вже йдеш?- почувся голос дівчинки позаду.

Обернувшись він лагідно на неї глянув і підійшовши нахилився й обійняв.

― Іду, але все буде добре. Ми завжди будемо оберігати тебе. Улюблениця моя.

― Люблю тебе дідусю.- обійнявши його міцніше сказала вона.

― І я тебе. Дуже, дуже сильно люблю. Ми будемо захищати тебе з неба. І завжди будемо поряд. Навіть, якщо ти нас не бачитимеш, завжди будеш це знати.

― Бувай. – вона поцілувала його в щоку і відпустила.

― Бувай.

Він встав і підійшов до доньки вона стояла в білому одязі й протягувала йому руку. Чоловік обережно взяв її за неї й вони направилися до виходу з кімнати. Поряд з його дочкою йшов її чоловік він тримав її під руку і ніжним поглядом дивився на неї. Перед виходом він все ж не стримався й обернувся, щоб знову подивитися на онуку.  Її обличчя було сповнене не порозумінням, але вона посміхалася і махала рукою в знак прощання. В останнє їй посміхнувшись, він пішов.

Відірвавшись він поглянув в даль. В далині на схилі стояв Джабір. В мить для Яна все зупинилося. Він перестав чути шум вітру, дзеленчання шабель, крики. Його в мить захлиснула злість і за секунду він опинився в десь десяти метрах від нього. Прошепотівши закляття він вистрілив вогняною кулею в чоловіка, але той легко відбив атаку.

― Чортів виродку!- викрикнув Ян підходячи ближче.

― І я ради тебе бачити, Яне.- єхидно посміхнувшись сказав Джабір і зробив крок на зустріч.

― Чому ти так вчиняєш! Я не сумніваюся, що саме ти приклав руку до того, щоб Рустем почав цей бій! Невже тобі все одно на всіх, хто сьогодні помре!?

― Не буду брехати. Я дійсно приклав до цього руку. - за секунду він опинився поряд  хлопцем і схопив його за плече від чого хлопець здригнувся і спробував відсахнутися, але це не вийшло. – Але всі ці смерті не моя провина! Ти винен у всьому цьому! – посміхаючись говорив він йому.- Якби ти був слухняний, нічого цього б не сталося.- останнє він прошепотів Яну на вухо від чого по його тілу пробіли мурашки.

― Ні, ні. Я не...- шепотів Ян.

Його думки почали плутатися, а ноги підкошуватися. Серце билося шалено. До тями його привели слова Максима, які він сказав йому декілька днів тому, коли Ян сказав йому, що вважає, що це через нього Рустем вирішив напасти на них і що стільки людей поминають через нього.

“Ти не винен у вчинках інших. Навіть, якщо мені доведеться битися з ним на двобої заради твоєї свободи, я без сумнівів це зроблю.”- сказав він тоді посміхаючись і міцно його обіймаючи, Ян тоді вперше не зрозумів чим блищали його очі, це було не бажання вигоди й не співчуття, але що ж тоді? Не дивлячись на це Ян відредагував на цю фразу скептично і лише по доброму посміявся, адже навіщо б Максиму було за просто так, так про нього піклуватися? Але чомусь саме в цю мить вона, як ніщо, гріла його і допомогла оговтатися.

Ян відштовхнув Джабіра і вдарив по ньому ще однією вогняною кулею. Той встиг захиститися в останню мить. Хлопець не став зволікати й наніс ще декілька магічних ударів.

Смерть.

Підібравшись достатньо близько, він вичекав момент і швидко діставши кинджал пробив захист Джабіра і встромив його йому у горло. Руки Яна почали тремтіти.

― Пробач. – тремтячим голосом сказав він.

Джабір здивованими очами дивився на нього. Ян чув хлюпання, як він захлинався власною кров’ю. Джабір хапався то за горло то за його руку. Це продовжувалося лише  хвилину, але для Яна це була ніби вічність. Джабір впав на землю і тримаючись за горло намагався хапати ротом повітря допоки не помер. Ян ще хвилю простояв над його тілом, а потім тремтячими руками витяг кинджал, який був весь покритий кров’ю.

*― Я навіть задумався чи не вбити мені його. Думав ти не наважишся.- почувся спокійний голос Рустема від чого по тілу Яна пробіли мурашки.