Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Що? — здивовано перепитує Пенсі.

— Тут ти мене маєш зрозуміти, бо я чув твої слова, — на обличчі Тоннора з'являється доброзичлива усмішка: — Тож і ти мене почуй. Хіба ж полювання в Чорних лісах насправді робить когось щасливим? Ти сама говорила про смерті і про горе, про жах і біди. То чому б і справді не знищити всі Чорні ліси: з руїнниками, руїнами, проклятими містами та дивностями? Мисливці стануть рибалками і хліборобами. Хіба це не чудово? Людям більше нічого буде боятися, можна жити звичайним життям.

— Але почекай, до чого це ти? Я не чула нічого подібного у союзі, ти про що зараз... — вона розгублено намагається зрозуміти, про що це він.

— А до чого тут союз? — поводить вогнестрілом Тоннор з боку в бік. — До чого тут та купка бовдурів, які вірять чудовиськам? Або торгашів, які змушують інших ризикувати життям? Чи це просто кілька десятків боягузів, не здатних бути рішучими і дати відсіч тому, що нам загрожує?

— Предки! Про що ти, Аларе? — кричить вона йому і робить крок уперед. Фалетанотіс намагається її втримати.

— Про те створіння, що стоїть поруч із тобою і тримає тебе за руку. Про цих потвор. Про дивності. Про небезпеку. Ви мені ще подякуєте, коли я знищу все це. Коли я зроблю те, на що інші не наважувалися. Залишаться тільки люди і звичайні звіри — і ніяких нічних страхів. Ніяких зруйнованих доль. Все стане тихим і спокійним.

Здається, вона рветься вперед так сильно, що Фалетанотіс не в силах зупинити її. Але варто їй зробити лише кілька кроків, як вона чує тихе клацання. За спиною одразу ж стогне Фалетанотіс. Пенсі в ту ж мить зупиняється і обертається: снаряд влучив в живіт Фалетанотіса, той падає на коліна, притискає долоні до рани, і кров одразу ж заливає їх.

— О, Предки!

Вона кидається до пораненого, але другий снаряд влучає у сніг біля її ноги — ніби попередження. 

— На твоєму місці я б просто залишив усе, як воно є, і пішов би звідси якнайдалі. Усі ці чудовиська та незрозумілості приречені, але ти все ще людина. Ти ще зрозумієш, нехай і не відразу, що я маю рацію. Іди в бік від Чорного лісу, так ти знайдеш порятунок. В тебе ж є донька. Чи її життя рівноцінне життю чудовиська?

Пенсі не може зрозуміти: чи це той самий Тоннор, якого вона знає. Бо зараз він здається іншим. Безумовно, він був дивним і казав всяку дичину ще під час експедиції в Крижаному краю, але зараз він просто з глузду з'їхав. Ця ненависть, звідки вона?..

Тоннор зникає у лісі, а Пенсі схиляється над Фалетанотісом і змушує його перевернутися на спину. Снаряд впився глибоко, але то не смертельно. Хоча крові багато. Можливо, ці снаряди чимось змастили? Тоді проблем буде більше, бо треба здогадатися чим саме. Вона швидко дістає з поклажі руїнника аптечку. Як же добре, що він сам наполіг, що понесе все найпотрібніше і найважче. Серед ліків є різні суміші, що підходят для поранених, але вона вибирає найдорожчі, ті, що зроблені з добутих мисливцями дивностей — як рослин, так і тварин. Здається, саме такі лікі на Фалетанотіса діють. 

Пенсі щедро заливає рану однією настоянкою, протирає руки рідиною з іншої пляшечки і, зібравшись із силами, лізе в рану пальцями. Страшно, але інакше ніяк. Добре, що снаряди цієї зброї мають зручні боріздки, за які їх можна витягнути. Особливо якщо є досвід користування вогнестрілом. А в неї він є. Фалетанотіс глухо стогне від болі крізь зуби.

— Пробач-пробач, ще трохи потерпи, — шепоче Пенсі та водночас заливає рану з третьої пляшечки. Це має допомогти. А ще є надія на міцне здоров'я руїнника. Поверх рани вона накладає товстий шар м'якої тканини, підклавши мазь з перетертих рослин, які посилюють загоєння. Потім бере за руку руїнника і показує, як тримати, щоб кров перестала текти, а ліки подіяли. Добре, якби був відерс під рукою... Без нього вона нікому не зможе допомогти: ні Фалетанотісу, ні людям під сніговими заметами, ні своїй доньці.

Пенсі дістає з поклажі Фалетанотіса свій вогнестріл, вона сховала його туди перед спуском, щоб не загубити і не зламати, тому зброю не знесло з її пояса лавиною. Їй потрібно всього лишень наздогнати Тоннора, забрати відерс і позбавити його можливості діяти далі. Їй щось не сподобалось у його словах, він явно задумав якусь дичину. Не дарма він так наполегливо радив йти з цього Чорного лісу.

— Я швидко, — обіцяє вона руїнникові й зривається в біг. Вона — Пенсі Гостра, мисливиця, Щасливиця, на крихітну краплю руїнниця. Останніми роками вона не забувала тренуватися, тож з іншим таким самим мисливцем впорається. Вона точно знає, де Тоннор. Йому не втекти.