Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Коли Пенсі приходить до тями, то насамперед лякається, що осліпла й оглухла. Потім поруч ворушиться Фалетанотіс, відстороняється, дає більше простору, вона розрізняє його тінь — і страх зникає. Вона не постраждала, просто сніг поглинає звуки і в товщі його повна темрява.

— Ти як? — вона хрипить, але не пам'ятає, коли встигла так зірвати голос. Невже вона кричала?

— Усе болить. Живий, — відгукується руїнник.

— Більше не трясеться, — враховуючи, що їх притисло до скелі, Пенсі перевіряє камінь, варто простягнути руку вбік. Жодного тремтіння й гулу.

— Мене не це турбує, — голос Фалетанотіса звучить глухо. Напевно, через сніг.

— А що ще?

— Це був дивний землетрус.

— Чому? — дивується вона.

— Ти теж би так вважала, якби знала, який він — звичайний землетрус. Як він починається. Як відчувається. Я б помітив і передбачив. Але цей... він просто виник там, де його не мало бути. Дивно.

— Давай спочатку виберемося звідси, — зітхає Пенсі. Вона не бачить причини сперечатися, бо скоріш за все Фалетанотіс має рацію, бо власне чуття її ніколи не підводило. Але зараз є проблеми істотніші. — Мені навіть страшно подумати, що там у лісі, де зупинилися табором мисливці.

— Ми допоможемо їм, — відповідає Фалетанотіс.

І вони починають обережно вибиратися зі снігової пастки: з жар-камінням, силою руїнника і чуттям самої Пенсі це виявляється не так вже й складно. Просто довго. Коли ж нарешті з'являється денне світло і вони виповзають назовні, Пенсі нажахано скрикує. Навкруги вона бачить велетенські щільні купи снігу, посеред якого стирчать гілки, залишки дерев і кам'яні брили. Чорний понівечений ліс, птахи, що сполохано кружляють над ним, поряд майже гола гірська гряда, усипана гострим темно-сірим камінням, — все здається вивернутим, неживим.

Пенсі навіть шкода цей ліс. Колись страшні хащі тепер понівечені, так само було знищено все, що колись жило тут. Знищено або поранено, загублено, розбито. От повз них пробігає зграя сагаліків, зовсім крихітна, не більше десяти особин. Дивності не звертають ніякої уваги на них з Фалетанотісом, не лякаються як зазвичай небезпечних великих істот, що йдуть їм назустріч. Настільки сильно сагаліки поспішають покинути ліс. І це не один приклад. Що довше вони йдуть, то страшніше Пенсі.

— Де потерпілі? — крутить головою Фалетанотіс. — Я не відчуваю мисливців, все змішалося. А знайти їх табір зараз… Всі орієнтири стерло. 

— Туди, я думаю, що нам туди, — у Пенсі так-сяк виходить визначити напрямок, і вона показує рукою. — Багато людей там і в тій стороні. Стривай, до нас рухається хтось… Напевно, також тільки-но вибрався з-під завалу!

Вони поспішають уперед, бо у разі небезпеки треба гуртуватися і допомагати один одному. Пенсі притискає до грудей рюкзак із відерсом. Складне рішення — чи застосовувати його для лікування. Наскільки це буде ефективно, якщо поранених забагато? Відерс звісно чарівне дерево, але не всемогутнє. До того ж раптом потім Кейрі не вистачить того, що в неї залишилось? Зі слів Фалетанотіса вона зрозуміла, що дейд ростимуть упродовж тривалого часу, разом з тим поступово проявлятимуться і здібності доньки. Невеликі, принаймні спочатку, але ті самі, яких ніколи не буде в Пенсі. Адже в неї немає дейд. Навіть увесь відерс у світі не допоможе їм вирости.

— Стій, — Фалетанотіс хапає її за руку і смикає до себе за спину. І Пенсі спочатку не може зрозуміти, що саме він має на увазі. Вона не чує небезпеки, але вірить Фалетанотісу і зупиняється.

Несподівано чоловічий силует виявляється ближчим, ніж вона очікує. А ще той, до кого вона йшла на допомогу, тримає їх під прицілом вогнестрілу. Пенсі не одразу впізнає цю людину: під очима чорні кола, обличчя бліде і нездорове, волосся в безладі, спадає нижче плечей. Він змінився за ці місяці, що пройшли з останньої їхньої зустрічі. Здається, що він став вищим та худішим, старшим. Але це все ще Алар Тоннор, у цьому вона не сумнівається.

— Я чекав на тебе, Пенсі Гостра. Ти дуже передбачувана, — каже він. — І ти виявилася дуже корисною: приручила звіра, використала його, принесла мені відерс. Це ж він у тебе в руках, так? Я його відчуваю. 

— Що ти?.. — вона не розуміє до чого це він, чому це відбувається саме зараз і саме з нею. Звідки взагалі тут Тоннор?! Але він не дає запитати і демонстраційно вказує вогнестрілом:

— А тепер повільно кинь мені рюкзак, інакше я пристрелю твою рогату домашню тваринку. Я впевнений, що його роги не врятують від черги з вогнестрілу. Я вже перевіряв це.

— Ні, не роби цього. Не можна віддавати відерс, — видихає Фалетанотіс. Він має рацію. Бо відерс — то життя. Але зараз це життя не її доньки, а Фалетанотіса. Пенсі розуміє, що не може вчинити по-іншому. У тому, що Тоннор вистрілить, вона не сумнівається. Їй шкода не відерс, а спокій, який він міг принести, а ще те єдине, що залишилося від каренів, які дали їй життя, — дбайливо вирізані й відполіровані фігурки. Але вона кидає рюкзак.

— Молодець. Предки, як усе просто! — хитає головою Тоннор. — Такі люди, як ти, викликають у мене тільки жалість. Твої дії дійсно так легко передбачити.

— Навіщо ти це робиш? — Пенсі ледве проковтує лайливі слова, що рвуться назовні. — Якщо тобі потрібні гроші, я їх дам.

— Навіщо мені гроші? — фиркає він. — Мені потрібно інше. Щастя для всіх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍