Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

о інферно! о пекло! — чую її переляканий крик: «Рятуйте! Грабують! Розбійники!» І хтось мене по носі як стукне! Він у мене відтоді й досі кривий. Я перелякано й ніжно-ніжно шепочу: «Аньєзо! Це я!» А вона у відповідь: «А я — її мама! Рятуйте!»

Джузеппе замовк. Йован запитав:

— А далі?

— Далі не цікаво. Далі вискочив з хати тато цієї Аньєзи, а я намагався перестрибнути паркан, але одразу не зумів, а ще далі собаки мені обірвали шаровари й литки… А, мало цікавого, — зітхнув Джузеппе.

Козаки, які сиділи поряд, дружно засміялися, аж Недайборщ вийшов з намету і півголосом наказав:

— Тихо! Скоро Ячаков. Уночі далеко чутно.

До Ячакова двадцять чайок прибули десь опівночі. Як тільки в місячному сяйві побачили на обрії цілий ліс щогл, спустили вітрила й пішли далі на веслах — сторожко, нечутно й швидко.

За якусь годину чайки вже позавмирали між галерами. На березі палали вогнища, команди кораблів, знудившись від неробства, пиячили, веселилися, співали, відзначаючи якесь свято.

— Ну, що ж, покажемо їм рамазан-байрам, курбан-байрам, чи що там іще! — прошепотів Недайборщ. — На абордаж!

І козаки спритно почали видиратися на судна. Якщо й скрикнув хтось із вартових, пришпилений ножем до облавка, то на березі його останнього скрику й не почули. Берег аж двигтів від пісень та п’яних вигуків.

Ще за годину половина суден з ячаковської ескадри була в руках запорожців.

І аж тоді Недайборщ скомандував головній галері дати залп з усіх гармат.

І загриміло, і запалало, і заграло сліпуче від спалахів море! Сам Шакір-реїс кинувся був з кількома сотнями воїнів до берега, щоб відбити галери, але його зустріли гарматні залпи. П’ятнадцять тисяч беззбройних турків бігало по берегу, не розуміючи, що сталося.

А гармати все били й били.

І Шакір-реїс, зрозумівши, що його захоплено зненацька, але ще не знаючи, скільки ворогів напало на його ескадру, наказав викинути білі прапори!

Ось тут уже налякався й Недайборщ.

— Їх же, в холери, в п’ятнадцять разів більше! — прошепотів він Олександрові. — Що — перестріляти всіх, доки не отямилися?

— Ні в якому разі, — заперечив Скрипник. — Треба брати всіх. В’язати!

— Та де я стільки мотуззя наберу?

— Де хоч, там і бери! Але до ранку треба всіх їх пов’язати! — наказав Олександр. — А кораблі — спалити!

Під жерлами гармат, в сяєві пожежі мовчки підходила сотня за сотнею до козаків, і ті в’язали бранцям руки. Ячаковська ескадра з її п’ятнадцятитисячним екіпажем припинила своє існування фактично без бою…

А вранці турки побачили, що перед ними всього тисяча козаків. І тоді заскреготів зубами Шакір-реїс, бо збагнув, що гяури взяли його, як кажуть, на звичайнісінький гачок, яким ловлять бичків. Заскреготіли зубами капудани, побачивши, як по-дурному загинули їхні бойові, добре оснащені кораблі. І кинулись тоді вони гризти зубами пута один одному.

— Стати рівно всім! — вигукнув Скрипник, але було вже пізно.

Незважаючи на вогонь козацьких пістолів, турки, обливаючись кров’ю, гризли, розв’язували, рвали на собі пута і з голими руками йшли в атаку на козаків.

За півгодини на березі почалося побоїще. Падали вбиті й поранені, запорожці відступали в море, вистрілявши всі свої набої; залишилися тільки шаблі та ножі, але вже й вони притупилися, вже й сили тієї не стало в руках, що була раніше…

Олександр стояв по пояс у воді в оточенні двох десятків козаків, серед яких були Петро, Недайборщ, Максим, Йован. Тяжко поранений Джузеппе умудрився примоститися на чайці і стріляти з мушкета. Яремко набивав йому зброю, а Бібігуль лежала на дні, заткнувши вуха руками.

У Петра знов розболілося плече, але він продовжував відбиватися. А турки лізли й лізли, вони знали, що їх більше в кільканадцять разів, і тепер палали спрагою помсти…

Захитався поранений Йован, але Петро підхопив його:

— Не падай!

Послухався Йован, з останніх сил стояв, спираючись на Петрове плече.

Несподівано позаду, з моря, пролунав залп.

Турки попіднімали голови й почали відступати. Потім утікати. Ще хвилина чи дві — і знову над юрбами турків замайоріли білі прапори.

Тільки тепер Петро озирнувся.

До берега йшла козацька армада. Високо підняли свої вітрила чайки, за ними визирали щогли галер та шарант.

З моря лунало тисячоголосе: «Пу-гу! Пу-гу!»

Петро відчув, як страшно заболіло в нього плече, і подумав: «Невже повернулася хвороба? Треба знову бігти до Марійки… Як вона там? Чи думає про мене?!»

Олександр зачерпнув з моря солоної води і почав умиватися. Він не хотів, щоб козаки бачили його сльози… А втім… Вони такі ж гірко-солоні, як і морська вода.

Замість епілогу, або ж кілька фактів, зафіксованих і не зафіксованих у світовій історії

За два тижні Петро Скрипник прибув у Куряче Горло, до Марійки, а ще через два місяці Марійка народила сина, якого названо було Тимошем — в пам’ять про Клюсика.

Через тридцять літ Тимофій Скрипник разом з іншими козаками присягав на Переяславській раді на вірну й вічну дружбу та єднання з Москвою.

Поряд з ним стояли Ярема Ціпурина та його дружина Ганна, яку в дитинстві звали Бібігуль, з цілим виводком ціпуренят: одних звали за прізвищем — Ціпуринами, других — по-вуличному: Яремчуками і Турчинами, залежно від того, на кого більше були ті діти схожі: на батька чи на матір.

Султана Мустафу, так само, як і його попередника Османа Другого, скинуто з престолу, і він зник у непам’яті. Так само десь згинув і великий візир, і ще чимало значних державців Баба-Алі. Шакіра-реїса турки викупили, привезли до Стамбула і там відрубали йому голову.

Кільканадцять літ туркам довелося відбудовувати свій Чорноморський флот, відновлювати армію, щоб набратися сили для нових нападів на Україну та Польщу.

Пан Адамек наприкінці літа прорветься зі своєю «Марією» через Босфор і почне розбійничати в Середземному морі. Потім він вийде в Атлантику, і там його сліди загубляться. То його корабель з’являтиметься в Карібському морі, то раптом об’явиться десь біля Мадагаскару… В одному з манускриптів з’явиться його прізвище у зв’язку з тим, що пірат Адам Квятковський «виграв у карти Мадагаскари». Але оскільки у ті часи «мадагаскарами» звалися ще й хвацькі модні штани, то думки вчених про те, що виграв пан Адамек — острів в Індійському океані чи відому всім частину костюма — поки що розбігаються… Де і як закінчив свій життєвий шлях пан Адамек Квятковський, історія не зафіксувала, але, як бачимо, він прожив бурхливе життя, гідне того, щоб його увічнив у своїй фундаментальній «Історії морського піратства» польський історик Яцек