Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Козацька армада, перевантажена галерами з визволеними невільниками та полоненими турками, поволі виходила з Босфору. «Марія» під командуванням пана Адамка вийшла раніше, ніж інші кораблі, й подалася у відкрите море.

Було кілька невеликих боїв з потріпаними штормами торговими галерами турків. Турки, забачивши чорний прапор з перехрещеними кістками й черепом, а також писану латиною назву корабля, здавалися на милість переможця, і пан Адамек, як істинний шляхтич, милував тих, хто здавався, і нещадно нищив тих, хто намагався чинити бодай найменший опір.

Але дедалі частіше спливала думка прошмигнути через Босфор, пройти Середземним морем і вирватися за Геркулесові стовпи. Звісно, треба було цю операцію здійснити тоді, коли «Марія» була на Босфорі. Але пан Адамек тоді ще не почував себе справжнім піратом. Отже, треба було чекати зручного моменту, а зараз ходити по Чорному морю, громлячи всі турецькі судна…

Невелике судно, що пливло у напрямку до Кафи, було взяте «Марією» без єдиного пострілу. Як тільки шаранта з чорним прапором показалася на обрії і лягла на курс турецького судна, капудан збагнув, що його ніщо не врятує, і дав наказ команді приготуватися до тривалого перебування в полоні. Адже навіть тривалий полон ліпший за миттєву смерть! І команда вирішила підкоритися наказу.

Пан Адамек був вражений, коли пересвідчився, що його «Марія» захопила корабель з вантажем, дорожчим за золото. Корабель віз понад сотню дівчат з України для гаремів Криму й Османської імперії.

Пан Адамек дав наказ підняти вантаж на борт «Марії». Дівчат вишикували на палубі, і пан Адамек пройшовся перед цим строкатим строєм. Торгувати цим дорогим товаром він не збирався, хоч гроші йому були потрібні завжди. Але ж і викинути за борт таких красунь не міг теж.

Він пройшовся раз, потім удруге, далі — втретє, але ніяка путня думка в голову не приходила. Ну, навіщо йому оце дівоче царство? Що він з ним робитиме? Йому треба плавати по морю, воювати з турками, але ж як ти повоюєш, коли на кораблі такий вантаж.

Підійшов Вилко:

— Капітане!

І він прошепотів панові Адамкові кілька слів на вухо.

— Це справді думка! — зареготав поляк. І дав команду: — Свистати всіх нагору!

Вся команда шаранти вискочила на палубу.

Пан Адамек пройшовся перед двома строями — дівочим та чоловічим, потім сказав:

— От що, хлопці й дівчата! Даю вам на роздуми дві години. За ці дві години кожен з вас повинен обрати собі супутника життя! Після того, як ви розіб’єтеся по парах, — всміхнувся пан Адамек сам до себе, — ми причалимо до берега, і я вас висаджую. Йдіть собі по домівках, господарюйте і множте славу Польщі! Але якщо якась дівка не обере собі нікого і її ніхто не обере, то ми її вкинемо в море! Все!

За дві години команда «Марії» поменшала на сотню чоловік. Усі дівчата були розібрані. Усі, крім однієї.

Пан Адамек підійшов до неї. Це була молода й красива єврейка, яку хотіли собі обрати в супутниці життя тринадцять недавніх невільників, але вона всім їм відмовила.

— Доведеться тебе викинути в море, — промовив пан Адамек. — Де я тебе бачив, дівчино?

— У корчмі в Лейби, — відповіла вона.

— Ти — Ривка?!

— Ривка.

— І це я твоєму батькові заборгував за три дні?

— Йому…

Пан Адамек безпомічно оглядівся навкруги. Що робити? Скасовувати свій же наказ?

На поміч прийшов Вилко:

— Капітане! Треба її батькові віддати борг! Хай вона й віднесе!

— Ну, Вилко! І де ти такий розумний узявся?

— Мама народила.

Пан Адамек вийняв з кишені гаман із золотом, подав його Ривці.

— А проценти? — запитала дівчина.

— Які ще проценти?

— А ті, що мій батько чекав майже рік.

— Тю! — сторопів пан Адамек. — А скільки?

— Один поцілунок! — відповіла несподівано Ривка.

— Не вийде! — рішуче відповів пан Адамек. — Як ти мене раз поцілуєш, то забудеш і про проценти, і про свою віру, і про свого Гершка, який чекає на тебе десь біля Ялтушкова… А мені це не треба. Я люблю Марійку. Хоч вона і не моя…

Розділ чотирнадцятий, який є останнім розділом оповіді про події 1001 року від початку мусульманської ери

Розпрощавшись з донцями, які пішли на північний схід до Босфору Таврійського та на Азовське море, запорожці взяли курс на Ячаков. Тут стояла ще одна — остання — ескадра Османської імперії на Чорному морі, її теж треба було знищити.

По дорозі додому на козацький флот знову налетів шторм. Він був короткочасний, але добре-таки порозкидав на всі боки і чайки і трофейні кораблі. Тільки два десятки чайок, що йшли разом з отаманською, не збилися з курсу, а впевнено йшли до виходу з лиману.

Джузеппе, який все ще слабував, але вже трохи міг говорити, згадавши слово Олександра при Стамбулі, сказав:

— Я давно передчував, що вийде саме так… Ти, Олександре, готувався стати султаном, а я вже хотів приміряти на свою голову чалму великого візира…

Йован блиснув очима в напівтемряві, що спустилася над морем. Як на нього, Йована, то Олександр зробив саме так, як зробив би кожний порядний чорногорець. На дідька йому всі оті титули та престоли, коли є в світі щось головніше: бити турка, та й усе!

Джузеппе здогадався, про що подумав його друг, і заперечив:

— Е, Джованні, не кажи! Надіятись на чалму великого візира, а у відповідь дістати дулю — це гірко й тяжко! Так тяжко, як ото було мені в молодості в Трієсті, коли я домовився з однією гарнесенькою, як весняне небо, доньєю про зустріч у її садку… Сакраменто! У мене знову болить серце…

— То не розповідай, — порадив Йован.

— Ні, я таки розповім… Домовилися: як тільки міський годинник проб’є північ, моя прекрасна донья вийде до мене у садок… Тато й мама вже на той час спатимуть, отож вони не заважатимуть нам у нашій стрічі. Прийшов я до їхнього дому, переліз загорожу, завмер у садку — чекаю. А година тягнеться так довго, що боже ж ти мій! Я взагалі вже думав, що місяць, зорі й небеса просто зупинилися і не рухаються… Коли чую: пробило північ. «Ну, — думаю, — найдорожча моя, наймиліша моя, найсолодша моя, вийди до мене!» Чую — тихенько двері рипнули, бачу, як щось у білому-білому виходить у двір. Мамма міа! В одній білій нічній сорочці йде вона до мене, наближається до мого куща. Вискочив я сам не свій і схопив її в свої міцні лицарські обійми. І раптом, —