Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Ти навіщо приїхав до мене сюди? Я тебе давно вже поховала, а ти з’явився, щоб я тебе ховала знову?!

— Я прийшов до тебе, щоб ти мене судила. Я привів своїх товаришів, які зовсім не знають, де їхні матері. Вони знають тільки, що один з вірменів, другий з грузин, третій з греків, четвертий — з поляків… А ще є серби, болгари… Вони не хочуть убивати християн… Я їх узяв з собою, я був готовий прийняти найжорстокіший твій суд, але я не знав, що твій вирок винесений заздалегідь… Відпусти їх, вони не воюватимуть проти християн, а зі мною роби, що хочеш.

— Ти пролив хоч краплю християнської крові? — запитала воїтельниця Устя.

— Пролив…

— А чому ти став ода-баші?

— Я вбив свого ода-баші, помщаючись за смерть товариша…

— А оці люди? — кивнула вона головою в бік решти яничарів.

— Я відібрав зі своєї орти тих, хто не пролив ні краплини.

— А твоя орта проливала?

— Так, проливала…

— І ти командував?

— Я командував…

Воїтельниця Устя-Русинка глянула на похнюплених яничарів, неквапом вийняла шаблю з піхов.

— Цих людей відведете в фортецю, — сказала вона чорногорцям, кивнувши на невеличку групу яничарів. — А ти, сину, ставай на коліна і прощайся з життям. Ти винен, хоч сам до нас і прийшов. Твої люди теж вбивали наших людей. Я — воїтельниця Устя, і жодної краплини невинної крові не лишаю невідплаченою…

Вона поцілувала його. Він став на коліна…

І свиснула її шабля…

Відтоді минуло три з половиною сторіччя. Вже немає фортеці над Крвавицею, але на березі річки стоїть висока могила з хрестом та півмісяцем.

Чорногорці називають її «Яничаровою могилою» і розповідають про неї легенди.

А де поховано воїтельницю Устю-Русинку, не знає ніхто. Розповідають тільки, ніби вона ще десять літ воювала з турками і загинула чи то під руїнами фортеці, чи то на вогні, на якому спалили її яничари, коли взяли в полон…

Ніхто не знає, де могила Усті-Русинки, але пам’ять про неї живе в народі, пам’ять славна й добра. І коли оповідають про лихі яничарські часи, то згадують і про те, як рідна мати вбила свого сина-яничара, якого стріла через тридцять літ. Є й пісня про те, як мати гладила волосся на відрубаній голові свого сина, як цілувала його в щоки, вуста та в синю родимочку над бровою і співала колискову. І ту колискову ще пам’ятають. Є в ній отакі слова:

Люлі же мі, люлю, де тебе притулю?

Під зелену вишню дитину розкішну.

Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,

Ани мі, сину мій, біди не завдавай…

Але я ся діжду жалю великого,

Шкода, боже, буде колисання мого…

Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,

Ани мі, сину мій, біди не завдавай…

Різне розповідають про ті часи. Було ж давно, перейшло в легенди, казки, перекази…

Розділ тринадцятий, у якому пан Адамек уперше в житті розгубився

Панові Адамкові так сподобалося командувати шарантою, яку він разом з іншими невільниками захопив при Кафі, що в нього геть вилетіли з голови колишні солодкі мрії про магнатство, про Куряче Горло, про помсту панові Сулятицькому за його шахрайство. Він відчув себе капітаном вільного корабля, озброєного двома сотнями гармат, шаранти, що вільно ходить по морю, куди їй заманеться, нікого й нічого не боячись. Ну, звісно, пан Адамек, командуючи захопленою шарантою, пішов разом з козаками на Стамбул, брав участь у розгромі турецького флоту, навіть потопив чотири галери — дві протаранив, а дві розстріляв з гармат. Шаранта в нього було швидкохідна, важка, але й маневрена; саме остання обставина і врятувала пана Адамка та його корабель у ті хвилини, коли турецькі ескадри, переслідувані козаками, напоролися на ланцюг у Босфорі. Пан Адамек устиг різко звернути вбік, ланцюг прошурхотів по борту, і шаранта могла б перевернутися, якби болгарин Вилко, який став у пана Адамка начальником артилерії, не здогадався дати дружний залп з одного борту. Ядра полетіли у воду, судно вирівнялося і пішло проти вітру…

Коли ж до пана Адамка докотилися вісті, що Олександр-Ях’я не хоче брати Стамбул і ставати султаном, поляк вилаявся:

— Холера! Він хоч і є граф та ще й султанський син, але все-таки бидло! Та я, мов той циган, став би султаном, украв би казну і втік за гряницю!

А втім… У вчинкові Олександра було щось таке, що імпонувало бентежній натурі пана Адамка, який не хотів себе зв’язувати ніякими умовностями. Він навіть подумав про те, що от, якби він, пан Адамек, захотів стати султаном і попросив у Олександра дозволу сісти на турецький трон, той би йому це дозволив. Але коли пан Адамек уявив себе турецьким султаном, йому стало не по собі. Перше те, що він не збирався змінювати свою віру, а друге — йому не хотілося навчатися турецької чи перської мови. А щодо того, аби вкрасти казну, то пан Адамек тільки пожартував. Він — шляхтич! А красти казну, щоб найостанніший лайдак у державі вважав тебе злодюгою, — цього пан Адамек не стерпів би.

А от бути капітаном такого славного й грізного корабля, яким була його шаранта, — це цікаво! Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш, які сподівалися, що пан Адамек призначить їх своїми помічниками, глибоко помилилися в своїх розрахунках. Капітан відправив їх на веслярські лави — до полонених турків, яких посадив за весла, і наказав підгінним пильнувати, щоб ці два тхори працювали, як належить, і ділом спокутували всі свої провини. Як будуть добре трудитися, то пан Адамек їх висадить на березі, а ні — то нехай начуваються!

На борту шаранти пан Адамек звелів написати «Марія», бо в душі його ще й досі вогнем буяло кохання до гостроокої Марійки, яка ні сіло ні впало покохала мовчазного й ведмідькуватого Скрипника.

А Яремкові, якого поляк побачив на чайці, що пропливала повз шаранту, гукнув:

— Яремо! Ото приїдеш додому, заїдь у Куряче Горло і скажи Марійці: хай там хазяйнує! Не треба мені Курячого Горла!

Віддав останні розпорядження, переказав вітання Недайборщеві, Скрипникові й Олександрові та й подався зі своєю «Марією» у відкрите море. Команда пана Адамка була надійна — з визволених поляків та козаків, на веслах сиділи полонені турки, вітрила були добрі й міцні, а море — безкрає.

І пустився пан Адамек Квятковський гуляти по Чорному