Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Не всі! — залунали голоси.

— Потім договорите… А я вам скажу, що ось ми пішли в похід разом з братами з Дону. І ворог тікає від нас! А якби ми були кожен своїм кошем, то скрутно б нам довелося. Так от що: борімося всі гуртом, щоб брати з Дніпра й Дністра, з Дону й Волги об’єдналися в один кулак, і щоб не на один похід, а назавжди, навіки! Я все сказав.

— Слава! Слава! — залунало з близьких чайок, а потім вигуки покотилися далі й далі над хвилями. — Слава! Слава! — лунало над Босфором, і здавалося, що відлуння цього грому долинає аж через море на Україну, в Росію і ще далі…

Розділ дванадцятий, у якому дорога долі приведе одного з героїв нашої розповіді до фортеці-монастиря над Крвавицею

Над фортецею-монастирем, що здіймав свої гострі вежі під небо, знову залунали дзвони. Фортецею над Крвавицею знову оволоділи християни.

Дзвін гудів над горами, що поросли лісами, над річкою Крвавицею, котра несла свої каламутні хвилі, над дорогами, що зміїлися то вгору, то вниз.

Однією з таких доріг їхав невеликий яничарський загін з десяти чоловік.

Коні притомилися від далекої дороги, одяг на яничарах був сірий від пилюки, обличчя засмаглі від сонця та вітрів. Вершники їхали, сторожко озираючись навколо. Суворий чорногорський край не обіцяв ніяких радощів чужинцям. Люди, які зустрічали яничарів, обходили їх десятою дорогою, в селах усі ховалися по хатах. Яничари, бачачи це, ще нижче й похмуріше опускали голови, ще завзятіше поганяли своїх зморених коней, поспішаючи до фортеці над Крвавицею.

Кілька разів їх перепиняли турецькі дозори й попереджали, що дорога до Крвавиці небезпечна, але яничари, похмуро вислухавши всі застережливі слова й показавши ярлики з печаткою самого султана Мустафи, мовчки їхали далі.

Вечірній дзвін лунав з гори. Чорногорці, які знову відбили Крвавицьку фортецю від басурманів, відзначали сумні роковини героїчної загибелі воєводи Душана та його гарнізону.

Побратимка воєводи — воїтельниця Устя-Русинка стояла вся в чорному й шепотіла слова молитви. Всі чорногорці називали її матір’ю Устею, хоч своїх дітей у неї не було…

Яничари, які поспішали на дзвін, не знали про воїтельницю Устю. Одного тільки разу прозвучало її ім’я під час якоїсь зупинки, коли яничари зустріли старого чорногорця і почали розпитувати дорогу до Крвавицької фортеці.

Старий чорногорець із зненавистю подивився на яничарів, на їхнього ода-баші й промовив:

— Їдьте на свою смерть! Устя-воїтельниця заприсяглася рубати голови всім яничарам!

Чорногорець, певне, думав, що зараз злетить і його голова, але ода-баші, похмуро подякувавши, відпустив старого.

Ім’я воїтельниці вилетіло з пам’яті яничарів, тільки ода-баші запам’ятав, і всю дорогу думав: «Невже то вона?..»

Під самою горою назустріч десятьом яничарам вискочило кілька десятків чорногорців.

— Захищайтесь! — закричав ватажок загону повстанців. — Ми яничарів у полон не беремо!

— Ми не будемо з вами битися, — сказав ода-баші і кинув під ноги ватажкові чорногорців свій ятаган. Потім вийняв пістоль і теж кинув під ноги повстанців.

— Якщо ви думаєте, що ми будемо милосердними, то помиляєтеся! — озвався чорногорець. — Злазьте з коней і приготуйтесь до смерті.

Ода-баші зійшов з коня. Вслід за ним спішилися й інші яничари.

— Ми хотіли б спокутувати всі свої провини перед вами, — сказав він. — Ми добре билися б…

— Навіть морями крові не спокутуєте ви своєї провини перед нами, — відрізав чорногорець. — Готуйтесь до смерті.

— Я хотів би, — з зусиллям промовив ода-баші, — хоч перед смертю побачити вашу воїтельницю Устю-Русинку.

— Думаєш, що вона, побачивши твої передсмертні сльози, змилується? — іронічно запитав чорногорець.

— Я нічого не думаю, — заперечив ода-баші. — Я просто хочу її побачити. І хочу, щоб вона мене побачила.

— Вона тебе побачить! Вона наказала, щоб ми їй під ноги кидали голови всіх страчених нами яничарів.

— Гаразд, — зітхнувши, мовив ода-баші. — Я згоден і на це. Тільки нехай тоді моїм воїнам буде віддана зброя. Вони не захочуть умерти просто так. Вони відіб’ються від вас і поїдуть назад, до Дністра. А мою голову принесіть моїй матері…

— У воїтельниці Усті немає дітей, яничаре! — суворо відповів чорногорець. — Ми, чорногорці, називаємо її своєю матір’ю, і цього їй досить!

— У воїтельниці Усті, якщо вона й справді Устя-Русинка, був син Тодорко, якого забрали силою в яничари.

— Може, й був, але ми про це не знаємо. Ми виконуємо її наказ: яничарів у полон не брати, а приносити тільки їхні голови. А чим ти доведеш, що ти її син?

— Я не буду доводити нічим! Вона сама мене впізнає. Тільки вона!

— Ми принесемо їй твою голову!

— Краще не несіть, якщо ви хочете, щоб воїтельниця не померла.

— Не помре!

На дзвіниці закалатало швидше й тривожніше. Чорногорець підвів голову і сказав:

— Ну, от! Поки ми з вами отут говорили замість робити діло, Устя-воїтельниця закінчила молитву й їде сюди. Тобі, яничаре, поталанило. Ти умреш на її очах.

— І на тім спасибі, — відповів ода-баші. — Але я прошу: відпусти моїх хлопців. Вони не хочуть помирати від ваших шабель. Вони ліпше помруть від турецьких ятаганів…

— Ні, всі ви помрете від наших шабель! Ви не щадили наших дітей, з якої речі ми будемо милувати вас?

Зацокотіли копита, і на вузькій покрученій гірській дорозі з’явилася жінка в чорному на білому коні. Вслід за нею їхало кілька вершників.

У напівтемряві було видно її бліде немолоде обличчя, великі темні очі дивилися сумовито й грізно.

— Чому й досі ці яничари стоять, а не лежать? — сердито запитала вона.

— Вони склали зброю й кажуть, що хочуть приєднатися до християн, — відповів чорногорець.

— На тому світі й приєднаються, — сухо відповіла Устя. — Досить розмов! Ви знаєте наш закон!

— Ми не знали вашого закону, ми прибули здалеку, — озвався ода-баші.

Воїтельниця Устя глянула на нього, затримала свій погляд на хвилину і відповіла:

— Усі яничари в наших краях знають закон Усті-Русинки!

— Ми — не з цих країв! Ми — з-над Дністра! З Сугак!

— З Сугак? — ще дужче зблідла воїтельниця, та так, що в напівтемряві її обличчя мовби аж засвітилося фосфоричним світлом. — Звідки ти знаєш Сугаки?

— Звідти родом моя мати Устя.

— Яничаре, підійди до мене! — коротко наказала вона.

Ода-баші підійшов. Від воїтельниці пахло чимось далеким-далеким, давно забутим, рідним. Вона зірвала з його голови шапку, ода-баші відчув її пальці в своєму волоссі.

Не злазячи з коня, воїтельниця нахилилася над яничаром, почала роздивлятися його обличчя.

Потім провела пальцем над бровою. Темна плямка не стерлася. Яничар дивився воїтельниці Усті в очі, і вона побачила сльози, що текли по схудлому, змарнілому обличчю.