Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Його не можна затримати! — почулися голоси. — Той, хто побіжить у такий вогонь, приречений на загибель.

— Він не схожий на дервіша, — озвався той самий чоловік, який нещодавно зі смаком розповідав у юрбі, як страчуватимуть Спиридона й Софію. — Але я бачив цього чоловіка!

— Це — мімар Муса, — озвався ще один голос. — Той самий султанський мімар, який зводить мечеть Османіє й побудував фортеці на Босфорі.

— Погано він їх побудував, якщо їх усі захопили гяури!

Вогонь шугонув іще вище, затріщали балки. А ще за мить будинок важко рухнув униз, розсипаючи іскри в передвечірньому небі.

Юрба аж відскочила назад, почулися крики, когось придавили, а когось і скалічили.

— Та тихо, ви! — рикнув чийсь голос. — Там хтось кричить!

Юрба миттю вщухла. Навіть покалічені перестали стогнати.

Але з вогню ніхто не кричав. Щось тріщало у вогні, щось шипіло, щось гоготіло, але людського крику не було…

Іскри летіли в небо. А в небі вже загорялися перші зорі, схожі на застиглі іскри від пожарищ. Якби не дими, що клубами пливли над Стамбулом, то кожен, поглянувши на небо, сказав би:

— Завтра буде гарна погода. Буде тихо й сонячно.

І справді, наступний день був тихий і сонячний. Козацькі чайки, донські лодії оточили тісним колом захоплену в турків галеру. На палубі стояли Олександр, поряд — обсмалений, з перев’язаною рукою Недайборщ, далі — Петрунін.

Було тихо, і слова Олександра долинали далеко, хоч і не до всіх:

— Шановне товариство! Шановне воїнство козацьке — запорозьке й донське! — казав Олександр, хвилюючись. Видно було, як сіпалася його щока. — Об’єднаними силами ми розбили флот Османської імперії на Чорному морі і зараз стоїмо перед Стамбулом!

— Веди нас на Стамбул! — залунали звідусіль вигуки.

— Довго думав я над тим, чи брати нам Стамбул, чи не брати, — вів далі Олександр. — Радився і з вашими славними отаманами — Карпом Недайборщем та Єфтимієм Петруніним. І ось що ми вирішили…

— На Стамбул!

Олександр перечекав галас. А коли крики вщухли, він продовжував:

— Позаторік об’єднані сили християн — поляків та козаків — упень розгромили велетенську армію Османської імперії при Хотині, чим завдали туркам відчутного удару. На жаль, король польський Сигізмунд не захотів довести війну до кінця, а повів війну з козаками. Ми вирішили довести цю війну до кінця, знищивши флот Османської імперії, щоб турецькі султани протягом багатьох літ не могли загрожувати християнським землям. Ми знищили цей флот! І за це — спасибі скажуть вам, славні лицарі, люди в усіх кінцях Європи!

— Веди нас на Стамбул! — грізно зарокотало над Босфором.

— Тихо, козаки! — гарикнув Олександр. І козаки затихли. — Я вів вас сюди як законний спадкоємець трону Османської імперії, як султан Ях’я! Вів, щоб скинути з престолу султана Мустафу і самому зайняти цей престол.

— Ставай султаном, Ях’я! — загриміло довкола. — Ми тобі допоможемо!

— Я не хочу бути султаном! — вигукнув Олександр, і всі довкола притихли. — Не хочу бути султаном, хоч я й султанський син! Ви — вільні люди, запорозькі й донські козаки! Ви не любите ні царів, ні князів, ні королів, ні імператорів, ні султанів! Не в високому походженні, не в королівських та султанських титулах мудрість і справедливість світу. Ви самі знаєте, як торік було скинуто з престолу й задушено султана Османа Другого. Ви знаєте, як тікав од вас султан Мустафа. І я певен — його теж скинуть! Я переконаний, що настане час, коли полетять голови королів, царів та імператорів! Я не хочу бути серед них! Ліпше нехай моя голова злетить, як голова простого козака, який поліг за віру й справедливість, за рідний край. Не хочу бути гнобителем на троні. Бо ще не було на світі і не буде справедливих султанів, князів, імператорів, королів!..

Босфор занімів. Козаки мовчали, не розуміючи, що сталося.

Нарешті почувся чийсь крик:

— То ти що — зрікаєшся свого султанського титулу?

Олександр підняв руку і сказав:

— Султанського титулу зрікаюся! Я зрікся його давно — в душі! А потрібен мені цей титул тільки для того, щоб польський король Сигізмунд не перечив мені, коли я йшов походом на Туреччину. Я — такий же звичайний козак, як і ви, і коли повернемося з походу, то у відповідності з вашою волею складу перед вами всі свої отаманські привілеї. Але поки ми в поході, закликаю слухатися моїх наказів!

— Дозволь нам погуляти в Стамбулі! — залунали крики.

— Не дозволяю! — відрізав Олександр. — Ми йшли сюди битися з військом і флотом грабіжників та розбійників, які нападають на вашу землю. Ми не воюємо з мирними османли! Вам і вашим нащадкам навічно доведеться жити по сусідству з турками. І треба, щоб вони знали: козаки — не розбійники, а лицарі свободи й справедливості! Хай вони це знають, і хай вони над цим думають. І рано чи пізно, вони зрозуміють, що треба жити в мирі з сусідами. Рано чи пізно вони збагнуть, що треба скинути своїх султанів і жити по справедливості, а не за законами грабунку… Минуть сторіччя, і османли згадають, як приходив до них справедливий султан Ях’я, як він хотів встановити справедливість на турецькій землі, але не захотів ставати султаном, бо не бажав узаконювати своїм ім’ям несправедливі діла.

— Дозволь погуляти в Стамбулі!

— Не дозволяю! Хай дивляться османли на Айя-Софію, на Сулейманіє і думають: люди, які підняли справедливий меч на зло, не піднімають його на красу, на мир, на людську працю. Не задля розбою ми йшли, втрачаючи своїх товаришів, від Ячакова до Трапезонту, від Синопу до Кафи, а від Кафи до Стамбула! Задля визволення наших людей, задля знищення зграї вовків, що гризе й свій народ, і народи сусідні! Цього сьогодні не розуміють османли. Але настане час і вони теж зрозуміють. А для того, щоб вони зрозуміли це швидше, треба тримати порох сухим, треба тримати зброю в руках, треба завжди бути готовими вибити хижі вовчі зуби! Якщо вовкові вибивати зуб за зубом — він таки стане вівцею…

— Веди нас на Стамбул! — знову почувся чийсь крик.

— Ні! — твердо відповів Олександр. — Я поведу вас на Ячаків, бо там ще й досі сидить ескадра Шакір-реїса. Ми повинні знищити її! Все! А зараз з вами хоче говорити отаман Карпо Недайборщ!

Обсмалений, обдимлений, з рукою на перев’язі, Карпо виступив уперед, вийняв люльку з рота і гарикнув на весь Босфор:

— Чули, що сказав Олександр Чорногорський?

— Та чули, — залунало з різних боків.

— Так вирішив не тільки він, так вирішила вся наша старшина. Так само вважає і Йов