Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— Вчинки тут ні до чого. Я кажу про твою моральність...

— І моральність — тим паче! Хто з нас демон — ти чи я? Що тобі до цього?

— Нічого! — я згорнув руки на грудях. — Нічого до того, що скромна простолюдинка виявилась чеснішою, ніж ти був дотепер — і будеш надалі. Чини, як собі хочеш.

— І чинитиму!

— От і гаразд.

— От і гаразд!

За кілька секунд ми роз’ятрили один одного так, що ладні були зчепитися, та все це було якось не дуже щиро.

Після короткої мовчанки, впродовж якої хлопець зирив на камінну полицю, а я—на тріщину в стелі, він заговорив.

— Якщо тобі цікаво, — сказав він, — я поговорив з Деверо й добився, щоб Кавчиних дітей випустили з в’язниці. Вони вже в Празі. Це коштувало мені деяких послуг, та я це зробив.

— Як це шляхетно з твого боку! — мені не хотілося гладити його по голівці.

Він насупився:

— Все одно то були дрібні шпигуни. Тримати їх в ув’язненні не мало сенсу.

— Авжеж.

Знов запанувала мовчанка.

— Гаразд, — нарешті сказав я.—Все добре, що добре закінчується. Ти отримав усе, що хотів, — я обвів рукою порожню кімнату. — Поглянь, скільки місця! Можеш напхати сюди стільки шовку та срібла, скільки тобі заманеться. Ба більше— ти тепер могутніший, ніж будь-коли, і прем’єр-міністр знову тобі вдячний, і з-під закаблука Вайтвел ти вирвався...

Він трохи повеселішав:

— Це правда.

— Звичайно, — провадив я. — Тільки в тебе досі немає друзів — ти сам-один, і всі твої колеги бояться тебе і тільки й хочуть, що тобі накапостити. А якщо ти станеш надто могутнім, це злякає прем’єр-міністра, і він знайде перший-ліпший привід, щоб позбутись тебе. Та що тут удієш, у всіх свої проблеми.

Він сердито поглянув на мене:

— Чудове пророцтво, еге ж!

— Я їх наскрізь бачу. Якщо не хочеш почути на додачу чогось іще, то відпусти мене негайно. Твої півтора місяця вже минули, тож моїй нинішній службі настав кінець. Уся моя сутність болить, і ота біла емульсія мені набридла.

Він несподівано кивнув:

— Гаразд. Я виконаю нашу угоду.

— Що? О-о, дякую...

Його згода захопила мене зненацька. Правду кажучи, я чекав, що він знову торгуватиметься, перш ніж відпустити мене. Все одно, що на східному базарі: купувати не торгуючись не личить. Та, може, моєму господареві було просто ніяково від того, що він обдурив дівчину..

Хоч яка там була причина, він мовчки повів мене до своєї майстерні на третьому поверсі. На підлозі вже було накреслено пентаклі, і все потрібне знаряддя було напохваті.

Перші приготування ми здійснили без жодного слова.

— Якщо хочеш знати, — ущипливо промовив він, коли я вже стояв у пентаклі, — я не самотній. Увечері я йду до театру. Мій найкращий приятель Квентін Мейкпіс запросив мене на прем’єру своєї останньої п’єси.

— Страшенно цікаво!

— Еге ж, цікаво! — він щосили намагався вдавати задоволення. — Ти вже готовий?

— Умгу, — я врочисто вклонився. — На все добре чарівникові Джонові Мендрейку. Нехай живе собі довго й щасливо і більше ніколи не викликає мене... До речі, ти нічого не помітив?

Чарівник зупинився з піднятими руками, готовий виголосити закляття звільнення:

— Що саме?

— Я не назвав тебе Натаніелем. Бо ти тепер радше Мендрейк, ніж Натаніель. Той хлопчик, що був Натаніелем, щезає — і скоро щезне зовсім.

— Ну й гаразд, — сухо відповів він. — Я радий, що ти нарешті це зрозумів, — він кахикнув. — Прощавай, Бартімеусе.

— Прощавай.

Він вимовив закляття — і я зник. Я не встиг сказати йому, що він так нічого й не зрозумів.

48

Пані Гірнек попрощалася з ними біля митниці, й Кіті з Якубом самі попрямували причалом. Пором готувався відпливати: з труб ішов дим, свіжий вітерець роздував вітрила. Останні мандрівники піднімались на корму трапом, накритим яскравим полотном, а ближче до носа вантажники іншим трапом тягли багаж. У небі кружляли галасливі чайки.

Якуб був у білому широкому капелюсі, насунутому на лоба, щоб заховати обличчя, й темно-брунатному дорожньому костюмі. В руці, затягнутій у рукавичку, він ніс невеличку шкіряну валізку.

— Ти не забув документи? — питала Кіті.

— Вдесяте кажу тобі: ні!

Він ще був трохи засмучений після розлуки з матір’ю й через те постійно дратувався.

— Пливти недовго, — заспокоїла його Кіті. — Завтра будеш уже на місці.

— Знаю, — він смикнув капелюха за криси. — Як ти гадаєш, мене пропустять?

— Авжеж, пропустять. Адже нас ніхто не шукає! Фальшивий паспорт — це так собі, додаткова пересторога.

—Умгу. Але ж моє обличчя...

— На тебе ніхто й не дивитиметься. Повір мені.

— Гаразд. А ти певна, що не поїдеш?..

— Я завжди можу приїхати згодом. Може, віддаси свою валізу вантажникові?

— Зараз.

— То ходи і віддай. Я зачекаю тут.

Якуб трохи повагався, але пішов. Кіті дивилася, як він поволі пробирається крізь гамірний натовп, і задоволено відзначила, що на нього й справді ніхто не звертає уваги. На поромі пролунав свисток, десь поблизу вдарив дзвін. На причалі було людно: поспішали у своїх справах моряки, вантажники, торговці, віддавались останні накази, з рук до рук переходили пакунки й листи. Багато пасажирів з’юрмилося біля поручнів на палубі порома. Там були чоловіки й жінки з далеких країв — Європи, Африки, Візантії, Сходу... Серце Кіті закалатало, вона зітхнула. їй теж дуже хотілось приєднатися до них. Може, згодом вона так і зробить... Та поки що в неї інший клопіт.

***

Того страшного ранку вони вдвох прибігли до майстерні Гірнеків, і Якубові брати сховали їх у потаємній кімнаті, за одним з друкарських верстатів. Тут, серед гуркоту й смороду шкіри, Кіті перев’язали рани — і друзі потроху оговтались. А родина Гірнеків тим часом готувалася до неминучих наслідків, до обшуків та штрафів. День минув. Поліція так і не з’явилася. Дійшли чутки про ґолемів похід Лондоном, про відставку Дюваля, про посадове підвищення отого хлопця Мендрейка... Та про них — утікачів — не було чути ні слова. Жодних обшуків чи арештів не відбулося. До майстерні щоранку, як і зазвичай, надходили замовлення від чарівників. Дивна річ: про Кіті та Якуба ніби всі забули.

Увечері наступного