Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

на всю губу серед зеленого скверу недалеко від Вестмінстера. Як наслідок, на мене спала ціла купа сумнівних хатніх обов’язків, перелічувати які мені зараз нема часу.[94] Він бував на прийомах у прем’єр-міністра в Ричмонді, роздавав доручення своїм новим підлеглим, а вечорами їздив до театру й дивився жалюгідні п’єси, до яких несподівано призвичаївся. Одне слово, крутився як муха в окропі.

За будь-якої змоги я нагадував йому про його присягу.

— Так, так, — відповідав він, вибігаючи вранці з дому. — Скоро й тобі дам раду. А поки що — про штори в моїй приймальні... Мені потрібен лікоть устрично-сірого шовку — купи в Філдинґса. І заодно — ще пару зайвих подушок. А для ванної кімнати візьми ташкентських кахлів[95].

— Твої півтора місяця майже скінчилися! — значуще сказав я.

— Так, так... Мені вже пора.

Якось увечері він повернувся додому раніше. Я саме був унизу—спостерігав за тим, як клеять кахлі на кухні[96], але все ж таки знайшов час відірватись від справ і знову нагадати про себе. Хазяїна я знайшов у їдальні — просторій, та досі ще не умебльованій кімнаті. Він дивився на порожній камін і на холодні голі стіни.

— Сюди треба належного узору, — зауважив я. — Шпалер, що пасували б до твого віку. Що тобі до вподоби — автомобільчики чи паровозики?

Він підійшов до вікна. Його кроки гучно відлунювали.

— Дюваль сьогодні зізнався, — сказав він нарешті.

— Це ж добре,—відповів я. — Чи ні?

Він роздивлявся дерева у сквері.

— Мабуть, так...

— Мої магічні здібності кажуть мені, що ти не радий.

— Ні... Так... — він обернувся до мене з силуваною усмішкою. — Це багато що прояснює, та більшу частину того, що він розповів, ми знали й самі. У підвалі його будинку ми знайшли майстерню — яму, де було виліплено ґолема, й кристал, через який Дюваль керував його оком. Він справді, поза всяким сумнівом, використовував це чудовисько.

— Ну той що?

— Сьогодні він зізнався в усьому. Казав, що давно хотів добитися більшого, відсунути назад панну Вайтвел та інших. Він вирішив використати ґолема. Ґолем сіяв хаос, підривав репутацію інших міністрів... Після кількох нападів, коли виходу так і не знайшли і всі були у відчаї, Деверо охоче надав Дювалеві додаткові повноваження. Роль поліції зросла; Дюваль дістав посаду міністра державної безпеки. З цієї посади йому було б легше згодом скинути Деверо.

— Ніби все зрозуміло, — погодився я.

— Не знаю... — хлопчина скривив губи. — Начебто всі задоволені. Вайтвел знову на своїй давній посаді, Деверо з міністрами бенкетують, Пінн уже відбудовує свою крамницю... Навіть Джейн Фаррар відпустили — немає жодного доказу того, що вона знала про зраду свого наставника. Всі раді викинути цю історію з голови. Але я не певен... Дещо тут незрозуміло.

— Наприклад?

— Дюваль стверджував, що діяв не сам. Він каже, що його підучили це зробити. Якийсь учений на прізвище Гопкінс. Він каже, що саме Гопкінс приніс йому око ґолема і навчив ним користуватися. Він каже, що саме Гопкінс звів його з отим бородатим найманцем і порадив Дювалеві послати його до Праги, щоб розшукати чарівника на прізвище Кавка. Коли я розпочав своє власне розслідування, Дюваль зв'язався з найманцем у Празі й наказав йому зупинити мене. Проте мозком усієї цієї змови був Гопкінс. Як на мене, це правда: самому Дювалеві не вистачило б кебети, щоб задумати таку річ. Він — ватажок вовкулацької зграї, а не великий чарівник. Та чи знайшли ми цього Гопкінса? Ні. Невідомо, хто він такий і де живе. Ніхто його не бачив. Його немовби не існує...

— Може, й справді не існує.

— Дехто так і думає. Вважає, що Дюваль просто намагається звалити провину на іншого. І всі думають, ніби він причетний до Лавлейсової змови. Кажуть, що участь найманця це доводить... Та я не певен...

— Оце вже навряд, — заперечив я. — Дюваль теж перебував у тому величезному пентаклі в Гедлгем-Голлі разом з іншими міністрами, пам’ятаєш? Тож до тієї змови він непричетний. А от Гопкінс, можливо, й причетний. Усе сходиться на ньому. Якби лише вдалося знайти його...

Хлопчина зітхнув:

— Отож-бо й воно — якби!

— Можливо, Дюваль знає дещо більше, ніж розповів. Може, згодом він ще в чомусь зізнається...

— Вже ні, — обличчя хлопця зненацька набрякло й немовби постарішало. — Повертаючись до камери сьогодні після допиту, він обернувся вовком, збив з ніг свого конвоїра й вискочив через заґратоване вікно.

— І втік?

— Не зовсім. То був шостий поверх.

— Он як...

— Атож, — хлопець тепер стояв біля порожньої камінної полиці, машинально гладячи мармур. — До того ж є й інше питання — вторгнення до Вестмінстерського абатства й викрадення посоха. Дюваль зізнався, що послав тоді ґолема, щоб відібрати в мене посох. Це, казав він, була надто вдала нагода, щоб проґавити її. Та водночас присягався, що до Спротиву він не має жодного стосунку. І до пограбування могили Ґледстона — так само, — він затарабанив пальцями по каменю. — Мабуть, мені треба заспокоїтись, як і всім... Якби ця дівчина не загинула! Вона могла б розповісти нам більше...

Я щось схвально буркнув, та не сказав нічого. Те, що Кіті залишилася жива, було такою незначною подробицею, що про неї не варто було й згадувати. Як і про те, що вона досить багато розповіла мені про вторгнення до абатства; до цього вторгнення, за її словами, також був причетний добродій на прізвище Гопкінс. Доповідати про це Натаніелеві — не мій клопіт. Я лише скромний слуга, роблю, що мені накажуть. До того ж він цього не заслужив.

— Ти з нею провів багато часу, — несподівано сказав він. — Чи довго ви розмовляли?

Він позирнув на мене й тут-таки відвернувся.

— Не дуже.

— Вона, мабуть, перелякалася...

— Навпаки. Вона мене зневажала.

Хлопчина пирхнув:

— Шкода, що вона була така свавільна. Вона мала деякі... чесноти.

— Та невже?! Ти це помітив? Я думав, що тебе тоді займало тільки те, як краще порушити власну обіцянку..

Його щоки почервоніли:

— Я не мав вибору, Бартімеусе...

— Тільки не треба розводитись про вибір! — обірвав я його. — Вона тоді мала вибір — врятувати тебе чи померти.

Він тупнув ногою:

— Я не дозволю тобі критикувати