Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

дня в потаємній кімнаті зібралася родинна нарада. Попри всю байдужість із боку влади, Гірнеки вирішили, що Якубові та Кіті небезпечно залишатися в Лондоні. Особливо Якубові — з його прикметним обличчям. Вічно сидіти в майстерні не можна. А врешті-решт чарівник Мендрейк — чи хтось із його помічників або демонів — неодмінно розшукає хлопця. Треба відправити його до безпечного місця. На цьому, зокрема, наполягала пані Гірнек — і до того ж вельми гучно.

Коли ж нарешті вона замовкла, підвівся її чоловік. Пихкочучи своєю люлькою з горобини, пан Гірнек спокійно зробив свою пропозицію. Він нагадав, що їхнє сімейне друкарське мистецтво вже дозволило помститись Теллоу: його магічні книжки було виправлено так, що чарівника згубили власні закляття. Невже вони й тепер не зможуть підробити документи —метричні свідоцтва, паспорти й таке інше, щоб дітям було легше покинути країну? Вони можуть поїхати на материк, де їх радо приймуть інші відгалуження роду Гірнеків, — до Остенде, Брюґе чи Базеля...

Цю пропозицію схвалили всі, і Якуб відразу погодився на неї. Йому аж ніяк не хотілося знову зустрічатися з чарівниками. Кіті, навпаки, здавалася радше розгубленою. «Дякую, ви такі добрі», — тільки й пробурмотіла вона.

Поки Якубові брати підробляли документи, а пані Гірнек із самим Якубом збирали в дорогу речі й харчі, Кіті сиділа в кімнаті й міркувала. Через два дні дівчина оголосила своє рішення: вона до Європи не поїде.

***

Білий капелюх із широкими крисами стрімко пробирався крізь натовп. Якуб тепер усміхався і йшов уже веселіше.

— Віддав валізу? — запитала Кіті.

— Так. Ти казала правду—на мене навіть не поглянули, — він подивився на трап, тоді на годинник. — У мене тільки п'ять хвилин. Краще я піду на пором.

— Гаразд. Ну, що ж... до зустрічі.

—До зустрічі... Послухай, Кіті...

— Що?

— Знаєш, я тобі дуже вдячний за те, що ти для мене зробила. Врятувала—й таке інше... Але, щиро кажучи, ти дурна.

— Чого б це?

— Навіщо тобі залишатися тут? У раді міста Брюґе—тільки простолюд. Там узагалі немає чарівників. Мій двоюрідний брат каже: там така воля, що нам уявити важко, — і бібліотеки, й клуби на першій-ліпшій вулиці! І ніякої комендантської години! Імперія їх майже не чіпає. Добре місце для будь-якої справи! А якщо ти захочеш продовжувати свої... — він боязко озирнувся. — Свої... ти розумієш... Він каже, що там теж є міцні зв'язки з підпільним рухом. Там буде набагато безпечніше...

— Знаю, — Кіті засунула руки в кишені й надула щоки. — Твоя правда. Всі ви цілком маєте рацію. Та річ не в тім... Я вважаю, що мені слід залишитися тут, де панує магія, де водяться демони.

— Але чому?..

— Зрозумій мене як слід. Я дуже вдячна за нові документи, — вона поплескала себе по кишені куртки, де зашурхотіли папери. — Просто дещо з того, що сказав мені демон Бартімеус... змусило мене замислитись.

Якуб хитнув головою:

— Оцього я вже не доберу! Ти повірила на слово демонові, який викрав мене, погрожував мені...

— Знаю! Просто він виявився не такий, як я сподівалася. Він говорив про минуле, про те, що все повторюється, про те, що впродовж усієї історії чарівники здобували владу і втрачали її. Це, Якубе, повторюється знову й знову.. Нікому не вдається розімкнути це коло — ні простолюдові, ні демонам, ні чарівникам. Ми всі зв'язані, прикручені до колеса ненависті й страху..

— Тільки не я, — твердо заперечив Якуб. — Я виїжджаю.

— Ти гадаєш, ніби Брюґе — безпечне місце? Подивися правді в очі. Ти сам щойно казав: «Імперія їх майже не чіпає». Майже. Тож ти все одно залишаєшся учасником цієї історії— чи до вподоби це тобі, чи ні. Ось чому я хочу залишитися тут, у Лондоні, де зберігається стільки знань. Тут, Якубе, є величезні бібліотеки, де чарівники переховують усі свої архіви й літописи. Пенніфізер розповідав мені про них. Якби я могла туди потрапити, якимось чином знайти там роботу.. Можливо, я зуміла б щось дізнатися, принаймні про демонів, — Кіті стенула плечима. — Мені поки що просто бракує знань, от і все.

Якуб пирхнув:

— Авжеж. Ти ж не якась там клята чарівниця!

— Судячи з того, що казав Бартімеус, чарівники також знають небагато. Хоча б про тих самих демонів. Вони просто використовують їх. Отут і вся причина. Ми — Спротив — так нічого й не домоглися. Ми були аж ніяк не кращі за чарівників: ми користувались магією, не розуміючи її. Насправді я знала про це й раніше, а Бартімеус... ніби підтвердив. Якби ти почув, що він каже, Якубе...

— А я кажу, що ти все-таки дурна. Мені вже пора! — десь на поромі ревнула сирена; чайки знялися в небо й закружляли. Якуб нахилився й швидко пригорнув Кіті; вона поцілувала його в щоку. — Стережися, щоб тебе не вбили. Пиши мені. Ти маєш адресу?

— Звичайно.

— Побачимося в Брюґе. Менше ніж за місяць.

Кіті усміхнулася:

— Можливо.

Вона дивилася, як він біжить трапом і тицяє папери прикордонникові. Той, не дивлячись, ударив у паспорт печаткою, і Якуб зійшов на борт. Барвисте полотно й трап прибрали. Якуб підійшов до поручнів. Він махав рукою Кіті, поки пором відпливав. Його обличчя, як і лиця інших мандрівників, схвильовано сяяло. Кіті усміхнулася, пошукала в кишені й витягла несвіжий носовичок. Вона махала ним услід Якубові, аж доки пором зник за поворотом Темзи.

Тоді Кіті поклала носовичок у кишеню, повернулася — й пішла. Невдовзі вона сховалася у натовпі.

Примітки

1

Сім доступних рівнів накладаються один на одного, і кожен з них відкриває певні аспекти буття. Перший містить звичайні матеріальні об’єкти (дерева, будівлі, людей, тварин тощо), видимі всім; на інших шістьох рівнях перебувають різноманітні духи, що тишком-нишком займаються своїми справами. Вищі істоти (такі, як я) можуть користуватися своїм внутрішнім зором для того, щоб оглядати всі сім рівнів водночас; нижчі істоти змушені обходитись меншим. Люди - істоти найнижчі. Чарівники носять контактні лінзи, які дозволяють бачити на двох-трьох рівнях; більша ж частина людей бачить лише перший рівень - і, як наслідок, нічогісінько не знає про магічні дії, що відбуваються довкола. Цілком можливо, наприклад, що зараз у вас за спиною ширяє щось невидиме з безліччю щупалець, а ви про це й гадки не маєте.