Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

провалля? Треба забиратися. Не пороти дурниць і йти туди, де є світло. Та хтось настирний у неї в голові благав ступити іще крок у пітьму.

І вона ступила.

Нога об щось вдарилася. З несподіванки Гала оступилася, скрикнула і впала. Ставши навколішки, заходилася нишпорити довкола, майже впевнена, що зараз руки наткнуться на дочку, що згорнулася під стінкою, й вона почує, як та скаже «мама». Але це був просто великий круглий камінь.

Вона розплакалася. Потім довго стукала гайковими ключами в темряві. Нарешті, опанувала себе і пішла назад. Аж ось, коли Гала пройшла доволі довго, коли коридор пішов угору, тоді знову став рівний, вона раптом подумала, що давно вже мала побачити світло гірлянди. Та й дійти до гірлянди вона давно вже мала, та довкола і далі панувала пітьма, і єдиним її орієнтиром була шкарубка поверхня стіни, до якої вона торкалася рукою.

Пояснення було лише одне — впавши, вона втратила орієнтацію й пішла в протилежний бік. Вочевидь, від того місця коридор піднімався в обидва боки… Принаймні зараз вона точно мала би бачити блимання гірлянди, а його нема. Гала з тривогою намацала датчик повітря в дихальному апараті. Їй навіть нема чим посвітити, щоб подивитися на нього… І вона утнула те, чого ніколи би не зробила, знаючи, що згасла гірлянда лежить простісінько в неї під ногами — вона розвернулася й пішла назад.

Субота нервово намацав пістолет, але діставати не став. Кидатися на Андрюху з ключем було справді страшно, але звук пострілу буде тим самим, що і явка з повинною. Слід усе зробити тихо. І в ідеалі — затягнути потім цього кабана в котрийсь із бічних проходів. Нехай думають, що він заблукав.

Поліцейський притиснувся до стіни. Той, хто в такій темряві користується ліхтариком, не бачить нічого за межами світлової плями, але Суботі однак здавалося, що Андрій помітить його і негайно почне дубасити головою об стіну. А він навіть не встигне дістати пістолет…

Через напруженість дільничний поліцейський навіть дихати перестав. А тоді, щойно його жертва ступила на перехрестя, кинувся вперед, наче пес із підворіття. Хіба що приблудні пси намагаються вхопити за ногу, а Субота цілився точно в потилицю.

Удар пролунав глухо, майже нечутно. Субота не відчув віддачі в долоні — так, якби влучив ключем у щось м’яке, і квапливо замахнувся вдруге, та здоровань уже впав ницьма, не зронивши жодного звуку. Віталік вискочив йому на спину й, мов зачмелений, завдавав ударів знову і знову, аж поки не почало чвакати.

Так сталося, що з усіх п’ятьох біля виходу першою опинилася медсестра Ксенія. Підсвічуючи собі телефоном, дівчина йшла вздовж неживої темної гірлянди, аж раптом почула тривожне «взззумм-взззумм-взззумм», що розлилося каменярнею. Звук був дивний. Тут, у підземеллі, він видавався ні на що не схожим.

Незабаром вона проминула кімнату, що пахла креозотом, і ось попереду — жерла двох стічних труб, які мляво жевріли жовтим. Дивний звук ішов від великого вентилятора в одній із них. Хтось увімкнув його. Судячи з утробного підвивання, електромотор працював на межі можливостей. «Наче зараз вибухне», — подумала Ксеня, і про всяк випадок стишила крок. Потік повітря ворушив її волосся, відкидаючи довгі пасма на обличчя — вентилятор не нагнітав, а витягував повітря з каменярень. Вона подумала, що це, либонь, Захар нащось увімкнув його. Тоді він має бути десь тут. І Ксеня ступила в порожню трубу.

І вже як вийшла в іржавий басейн каналізаційного колектора, ніс у ніс зіштовхнулася зі Звіром.

— Євген Павлович? А ви що тут… — і вона здивовано опустила погляд.

Біля ніг лікаря стояла каністра.

Євген Павлович пройняв Ксенію довгим дивним поглядом, і губи його здригнулися неприємною посмішкою. Ксеня почала задкувати, але встигла ступити лише два крихітні кроки, аж Звір, не мовивши й слова, вдарив її каністрою. Вона впала, мов підкошена, але якимсь дивом не зомліла. І тільки витріщалася на лікаря безпомічним, сповненим жаху поглядом. А Євген Павлович спокійно поставив каністру і дістав ножа.

— Агов! Там усе у вас нормально?

Субота завмер, як стривожена змія. Це був голос Андрія, й він долинав іззаду. Відблиски крихітного телефонного ліхтарика вже витанцьовували навколо дільничного, що осідлав мертве тіло. Субота гарячково зірвав зі своєї жертви маску, хоча вже зрозумів, що сталося. На кам’яній долівці із застиглим здивуванням на обличчі в калюжі власної крові лежав Науменко.

Субота рвучко дістав пістолет. Його серце закалатало, як упійманий пічкур на гачку. Думки одна по одній спалахували в його голові, наче салют у нічному небі. За якусь секунду він устиг вирішити, що застрелить Андрія, злякатися, що постріли можуть почути, потім надумав убити усіх, коли ті прибіжать на звук… Нарешті, уявив, як його стратить розлючений натовп, і передумав… Й одразу ж — заперечив собі самому: «Ніхто не взнає!»

А потім прийшла думка, що в Андрія теж може бути пістолет.

Цей простий здогад умить остудив запал дільничного. Він шмигнув у темряву, наче потривожений тарган, і побіг, не розбираючи дороги, в надії, що Андрій не встиг його упізнати в темряві. Охоплений панікою, дільничний звернув із коридору з дороговказною ниткою гірлянди (сам не помітив як), утнув іще кілька безглуздих поворотів й остаточно заблукав.

І вже там, у мороку заплутаних кам’яних тунелів, поліцейського наздогнала думка, від якої його спина вмить вкрилася липким холодним потом. «Що я наробив! — думав дільничний. — Що я наробив!».

Ксенія сіла, обхопивши голову руками, і завмерла, силкуючись подолати страшенне запаморочення. Перше, на чому вдалося сфокусувати зір, це було довге чорне лезо ножа у Звіровій руці.

Лікар посміхався. Йому особливо подобався цей момент. Певним чином, кілька секунд засмаку подобалися йому навіть дужче, ніж те, що відбудеться далі…

Та раптом Ксеня ящіркою кинулася в трубу. Здалося, вона навіть не підводилася, а просто пірнула туди, вислизнувши у Звіра з-під ніг. Видавши низьке нутряне «хах!», лікар метнувся за нею. І лише в трубі раптом зрозумів, що робить зовсім не те, що треба. «Вона в масці, — нагадав він собі, — а я ні!» І вмить відчув, як починає паморочитися голова. «Ледь не заманила… — подумав лікар. — Ледь не заманила, хитра тварюка…»

Затримавши дихання, Євген Павлович квапливо виліз із труби і відійшов якнайдалі. Скільки вже працює вентилятор? Хвилин п’ятнадцять? Метан збереться під стелею, а повітря — внизу. Якщо лишити каністру на краю колектора і підпалити — шарахне від душі. Але тут теж усе потрібно облити… Про всяк випадок, тут теж…

І лікар заходився поспішливо розляпувати