Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Макс знизав плечима. – Нічого особливого…

– Ось саме те, що нічого особливого... А треба було. Трахнув би її і всі були б задоволені. От і ходи тепер, з рогами…

Макс спалахнув і моментально завівся. У сторони просто повіяло його злістю так, що Таня навіть відсахнулася від нього. Навіть Віктор, який захоплено розглядав придбання, щось відчув і неспокійно озирнувся.

– Ти що, Макс... – вона вмить усе зрозуміла, – вибач мені... зла я, коли не справедливо все…

– Це ти мене пробач, – Максим так само швидко заспокоївся. – Ти все бачила?

– Бачила... як тут не побачити…

– Усе справедливо, усе правильно. Ти не злись на неї. Вона хороша, просто хоче жити. Вона ж мені нічим не винна і не зобов’язана. Це все мій інстинкт мужика-власника. Усі баби мають бути моїми. І крапка, – Макс усміхнувся. – А насправді – я ж їй не чоловік, не господар. Їй треба будувати своє життя заново. Тим паче, що я справді їду і зі мною в неї перспектив жодних. – Він повернувся і вийшов, – наздоганяйте.

Таня стояла і дивилася йому в слід. В очах стояли сльози. Віктор підійшов і обійняв її, вона вдячно потерлася щокою об його руку...

– Ну чому він такий дурень? Ну чому? Га? Біда в тому, що на таких ось дурнях і тримається світ. Таких, які витрачають на чужу бабу з дітьми тисячі, не просячи нічого... і не отримуючи нічого, – вона обійняла чоловіка і подивилася йому в очі, – а ти... ти в мене найкращий. Тому, що я знаю, що цінувати в цьому житті, я тебе довго шукала і знайшла саме такого, як хотіла... Ти не ревнуй, гаразд? – вона з надією дивилася йому в очі, – тебе я люблю, як саме життя... ти не уявляєш, як я хотіла малюка від тебе. І як я боялася. А він... а він мене до життя повернув, вигнав з мене ту злу відьму, якою я стала за ці роки... Якби не він, я так і не змогла б себе перебороти й не почала б з тобою далі розмовляти... І нічого б цього в нас не було... Тому мені боляче, коли боляче йому. Він мені як брат, якого я ніколи не знала і несподівано знайшла. Розумієш?

У відповідь на цей крик душі, Віктор лише ніжно поцілував її очі, губи і тільки потім тихо сказав, притискаючи її до себе міцніше:

– Я все розумію... ти не переживай. І я не ревную, я просто тобі вірю.

Відправивши молодят додому, Макс повернувся в гараж. Потрібно було скласти в одне місце все те, що він хотів забрати з собою в першу поїздку. Довгенько прововтузившись, справу він закінчив. На полицях виявилося ще багато різного не врахованого ним раніше дріб’язку, багато чого з якого було додано до вже складених речей. Ще раз пройшовшись списком необхідного, упевнився, що все правильно і нічого не проґавлено. Та, все одно потім щось та виявиться забутим. Нічого. Жити можна в задоволення – кататимуся на крутій машинерії, насолоджуватимусь життям. Похолодає, щоправда... тоді сидітиму біля печі, дивитимуся на вогонь і питиму чай із варенням... Як їжачок із ведмежам. От я хто? Їжачок чи ведмежа? О... Варення!.. треба прихопити щось із смачненького до чаю і зібрати аптечку.

Цю його думку перервав стукіт у двері гаража. Відчинивши, він з подивом побачив невисоку, худорляву, темноволосу жінку з двома дітьми. Про її вік судити було важко, одягнена просто і навіть якось надто легко, не за погодою. У руках і в неї, і в дітей були дорожні сумки, а в жінки ще й рюкзак на плечах. Дівчинка була зовсім маленькою і скоріше просто трималася за сумку, щоб не загубитися. Хлопчик був серйозний, але дивився на Максима з цікавістю.

– Ви до мене? – здивувався Максим…

– Я не знаю... Вибачте, – голос у неї був тихий і схоже застуджений, – я справді не знаю. Річ у тім, що цей гараж належав моєму батькові... точніше чоловікові. Спочатку батькові, а потім чоловікові. Він його продав комусь. Напевно, вам?

– Мені, – Максим не став відпиратися, – а в чому справа? У нас усе було чесно, я все йому сплатив при свідках.

– Я розумію... жодних претензій у мене немає... що вже тут... продано – значить продано. Я хотіла попросити... не могли б ви пустити нас побути тут... у гаражі... певний час, поки я не знайду нам житло? У нас така ситуація... просто нікуди йти більше, – ця фраза виявилася досить довгою, щоб жінка закашлялася. Максим уважно дивився на них. Діти мовчали, дивлячись на нього не відриваючись. Бідна одежа, втомлений і, схоже, дуже голодний вигляд.

– Так, давайте-но ви зайдете і ми поговоримо, – він посунувся, відчиняючи залізні двері ширше і запрошуючи всіх увійти.

Всередині було істотно тепліше – двері, хоч і залізні, але були непогано утеплені зсередини й оброблені ущільнювальними матеріалами, тож вечірній холод ще не вистудив приміщення. Посадивши дітей на лавку – шматок дошки, покладений на ящик від верстата, та єдину табуретку, Макс видав їм по канапці з решти його обіду і налив у кришку від термоса ще досить теплий чай.

– Розповідайте, що у вас сталося.

Жінка довго мовчала, вона відвернулася вбік і стояла перед Максимом, як школярка перед директором. Видно було, що говорити вона не може, сльози душили її і вона щосили бореться, щоб не заплакати.

– Нумо, позич на хвилинку, – Макс звернувся до хлопчика, коли той простягнув йому чашку, він долив туди чай і простягнув жінці. – Попийте, вам треба. – Коли вона напилася, він знову долив у чашку чай і повернув малому, – дякую.