Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Подарунок давай! – вимогливий жест повторився. – Заінтригував жінку і крутиться, як вуж... – Віктор стояв позаду неї і тихо сміявся.

– Так те... пройтися треба. Трохи. Прошу, – і Макс нахабно витягнув її з квартири. Дорогою він виправдовувався, – Розумієте... я думав-думав і нічого не міг придумати... Усе банально і не цікаво. Усілякі чашки, набори... золото, гроші... Але нещодавно, коли я був у вас, нарешті блиснуло прозріння! З цим ви зможете все, все що захочете і на що вистачить ваших талантів.

– Макс... я вже готова тебе вбити двічі, – Таня жартівливо постукувала кулачком по долоні... – не смій мене драконити.

Він відчинив двері у воротах гаража і увімкнув світло.

– Зовсім ні... – Вони нарешті прийшли. – Я тебе не драконю... ти така і є... Іноді. – сховався за дверима.

– І навіщо ти затягнув нас у ці гаражі? – схоже йому пощастило і його не почули.

Молодята переглядалися, видно було, що вони нічого не розуміють. Коли всі зайшли всередину, Макс зачинив двері на замок, щоб ніхто їм не завадив.

– Зачекайте одну хвилину, я увімкну світло де треба, – він відчинив внутрішні двері і пройшов далі. – Прошу! – жестом конферансьє, що оголошує номер, запросив пару пройти.

– Ну і що це за... – почала Таня, але зупинилася, побачивши на лівій незрозумілій брезентовій горі, величезний бант і картку. Віктор узяв щільний аркуш паперу в руки і віддав дружині.

“Моїм друзям... нехай те, що ви з цього зробите, добре послужить людям”, – прочитала вона... – Макс, що це…

– Ну... можна ж розгорнути подарунок, – сказав Максим Віктору, – просто потягни за край.

Тканина трохи зачепилася, але після деякого зусилля все ж таки поступилася. Вид, що відкрився, змусив молодят відкрити роти…

– Це... це... – Віктор кинувся мацати. – Нічого собі... звідки? – він обернувся до Максима й Тані. – Дуб! Сухий, рівний…

– Сподіваюся, з цього вийде ще кілька дитячих ліжечок або столів із вигнутими ніжками?

– Звичайно вийде... із цього все вийде... – Вітя був явно трохи не в собі. – І це нам? Цьому ж ціни немає…

– Максе, – Таня була більш прозаїчною, – ти здурів? Ми не можемо це прийняти, це великі гроші... так не можна.

– Можна, – тепер Макс раптом став різким. – Це мій вам подарунок. Ви хороші люди і робите чудові речі. Я так хочу, – чеканячи кожне слово, сказав він. – І досить про це. Якщо вам не подобається – не беріть, – усе ж його настрій бажав бути кращим.

– Ти чого, Максику? – молода жінка підійшла до нього і взяла за руку. – Звісно подобається... Вітя весь час шукає гарний матеріал, у нас стільки задумів і вже дуже багато замовлень. А тут такий скарб. Просто це дуже дорого. А ми не очікували... Уявляєш, вранці відкриваємо ми коробочку, а там шматок деревини... і дивимося один на одного... Вітя і каже: “Папа Карло вирубав Буратіну”... Ми сміялися з півгодини. А потім ти ще про Мальвіну додав…

Макс нутром відчував, що вона просто забалакує йому мізки. Жінки є жінки... Він емоції відчував, а вони їх чують…

– Усе добре, Тань... я більше не буду, – він легенько обійняв її за талію. І через хвилинку додав... – вам сказати, хто у вас буде?

– А ти що, вже знаєш? На УЗД ще нічого не кажуть…

– Ну так-то на УЗД... Навіщо тобі УЗД – я ж кращий... – бурчав він голосом Карлсона.

– Ні, не кажи... – Таня замотала головою… – Віть... давай не будемо знати? Нехай це буде таємницею, га? – той добродушно погодився. Усі засміялися і Максима нарешті покинув смуток і зневіра.

– А що тут узагалі таке? І що ось це, – Вітя вказав на другу пачку, – якщо не секрет…

– Це мій гараж, купив з нагоди. А це теж дерево. Модрина. Я вирішив, що дуб вам більше підійде. Він товстіший і на всякі штуки має бути зручнішим, – Макс підняв край брезенту, продемонстрував вміст.

– Модрина теж нічого, гарне дерево, але вона все ж таки краще на будівництво, не гниє. Дяка тобі величезна, ми зробили свою сушарку, але добре сушити – довго, а замовлення валять зараз... Треба тримати ринок, а то потім не надолужиш. А з цим... Поки ми це витратимо, – Віктор кивнув на штабель, – там уже і з сушки щось наспіє.

– У мене прохання – для всіх ви тут були як на складі. Те, що він мій, нікому не кажіть. У вас є куди вивезти дерево?

– Є... у нас гарний склад, під охороною. Я підготую місце і вивеземо. Тільки за одну поїздку не вийде, надто вже вага велика – акуратно довезти не зможемо, попсуємо.

– Не проблема, скажете, коли. На вихідні, правда, мене не буде. Тож постарайтеся цього тижня впоратися. Швидше за все мене довго не буде потім. А втім.. ось вам ключі. Потім якось віддасте.

– Значить це правда, ти не передумав... – Таня засумувала.

– Ні. Ти ж розумієш: сказав – зробив. Або треба було не говорити. Не можна по-іншому, я не вмію. Аню ось накрутив... Куди тепер відступати?

– Та знаю я все, знаю... – Таня не на жарт засмутилася. – Не пропаде твоя Анька... А ти дурень Макс, – висловилася вона, скориставшись тим, що Віктор відійшов убік, щоб закрити штабель брезентом. – Ти що з нею зробив, га?