Річард К. Морган - Пробуджені фурії

тим, що відчайдушно нашкребуть якусь іншу обісрану крабами теорію, з якої вода литиметься крізь дірки не зразу, а тоді віритимуть у неї. Що для остаточно переконаних неоквеллістів до всирачки сумно.

— Ні, я маю на увазі нас, — її очі свердлили мене останнім займенником. — 3 чим лишаємося ми?

Я приховав легенький смик у животі, протерши очі жестом, що луною повторював її власний, який вона використала раніше.

— У мене є одна думка, — почав я. — Може, певне пояснення.

У двері подзвонили.

Відаура звела брову.

— А списку гостей в тебе нема?

Я знову зиркнув на годинника й похитав головою. Гаркіт пантер за вікном ніби трохи влігся до глухого бурчання і періодичного хрусту, з яким вони розривали хрящі своєї їжі. Я натягнув штани, в інтуїтивному пориві підібрав зі столика «Рапсодію» і пішов відчиняти.

Двері склалися вбік і відкрили мені тихий, тьмяно освітлений коридор. У ньому стояла повністю одягнута жінка, що носила чохол Сильви Ошіми. Вона схрестила руки.

— Маю для тебе пропозицію, — сказала вона.

Розділ тридцять дев'ятий

Вчири ми дісталися рано вранці. Пілот-гайдук, якого Сьєрра Трес витягла з ліжка — якщо точніше, то зі свого ліжка — був молодий і зухвалий, а глісер, що ми його залучили, був тим самим контрабандним човником, на якому ми приїхали. Більше не стримуваний потребою здаватися стандартною й непримітною цяткою серед транспорту на Обширі й, безперечно, прагнучи справити на Трес не менше враження, ніж він справляв на себе самого, пілот до межі розігнав своє судно, і до пристані під назвою «Сонячні причали» ми примчали менш ніж за дві години. Трес сиділа з ним у кабіні й видавала підбадьорливі звуки, тоді як Відаура і жінка, що називала себе Квеллою, залишилися разом унизу. Я більшу частину шляху сидів на передній палубі й нянчив своє похмілля у прохолодних повітряних потоках.

Як і личило з такою назвою, того ранку «Сонячні причали» приймали здебільшого туристичні глісери з Новопешта і ще випадковий обсаджений антикрилами обширмобіль якогось небідного пацана. У ту пору дня з будь-якого місця можна було зійти на берег. Що важливіше, звідти до офісу «Дзуринда-Туджман» було менш ніж п’ятнадцять хвилин пішки в темпі, який могла підтримувати кульгава Сьєрра Трес. Вони саме відчинялися, коли ми підійшли до дверей.

— Я не впевнений, — сказав підручний, чия робота, вочевидь, полягала в тому, щоб прокидатися раніше за всіх і тримати офіс, поки не приїдуть старші. — Не впевнений, що…

— Ну, а я впевнена, — нетерпляче кинула Сьєрра Трес.

Вона причепила до пояса спідницю до п’ят, аби прикрити ногу, що швидко відновлювалася, а з її голосу чи постави не можна було здогадатися, що та нога й досі ушкоджена. Наш пілот залишився на «Сонячних причалах» доглядати глісер, але Трес могла упоратися й без нього. Вона бездоганно розіграла карту гайдучої пихатості. Підручний сіпнувся.

— Послухайте… — почав він.

— Це ти послухай. Ми були тут два тижні тому, ти це знаєш. Якщо хочеш подзвонити Туджманові, то давай. Але навряд чи він подякує тобі за те, що ти витяг його з ліжка в таку рань просто щоби підтвердити, що нас можна допустити до того самого, по що ми приходили минулого разу.

Врешті, нам таки знадобився дзвінок Туджманові й трохи крику, щоб усе прояснилося, але ми отримали бажане. Нам увімкнули віртуальні системи й показали на канапки. Сьєрра Трес і Вірджинія Відаура чекали, поки жінка в чохлі Ошіми приєднає до себе електроди. Вона простягнула до мене гіпнофони.

— А це що має бути?

— Потужна сучасна технологія, — я натягнув на обличчя усмішку, якої не дуже відчував. Поверх мого похмілля наростало нудотне й не дуже реальне передчуття, без якого я б легко обійшовся. — Їх винайшли всього пару століть тому. Активуються отак. Полегшують прогулянку.

Коли Ошіма вмостилася, я ліг на канапу біля неї і собі приєднав електроди з гіпнофонами. Глянув на Трес.

— То всі знають, як мене витягати, якщо все почне розпадатися?

Вона беземоційно кивнула. Я й досі не був до кінця впевнений, чому вона погодилася допомогти, не спитавши перед тим Кої чи Вразила. Здавалося, що приймати некваліфіковані накази від привида Квеллкристи Сокольничої було трохи зарано.

— Тоді гаразд. Пірнаймо в трубу.

Сонокодам довелося постаратися сильніше ніж звичайно, щоб вимкнути мене, але нарешті я відчув, як кімната з канапами розпливлася, а натомість до болю різко виникли шаблонні стіни готельного номера. Мене несподівано лоскотнув спогад про готельний номер Відаури в кінці коридору.

Опануй себе, Таку.

Ну, принаймні похмілля зникло.

Конструкт втілив мене, поставивши біля вікна, за яким видніли неймовірні пейзажі з пишними зеленими пасовиськами. По той бік кімнати, біля дверей, марево довгокосої жінки подібним вертикальним чином перетворилося на чохол Сильви Ошіми.

Ми якусь хвильку постояли й подивилися одне на одного, а тоді я кивнув. Щось у моєму жесті, мабуть, здалося їй нещирим, бо вона насупилася.

— Ти впевнений? Тебе ніхто не змушує це робити.

— Впевнений.

— Я не…

— Надю, все гаразд. Я навчений прибувати на чужі планети в чужому чохлі й одразу вбивати аборигенів. Наскільки тут може бути важче?

Вона знизала плечима.

— Гаразд.

— От і добре.

Вона перейшла кімнату й стала менш ніж за метр од мене. Її голова нахилилася, і сріблисто-сіра грива повільно посунулася й затулила їй обличчя. Обплетений тоншими нитками центральний дріт з’їхав набік і повис паралізованим скорпіонячим хвостом. У ту мить вона виглядала архетипною марою, яку мої пращури пронесли з Землі крізь усі космічні простори. Вона скидалася на привида.

У такій поставі вона й заклякла.

Я глибоко вдихнув і потягнувся рукою. Мої пальці розсунули волосся на її обличчі, як завіски.

За волоссям нічого не було. Ані якихось рис, ані самого обличчя, саме лиш темне і тепле провалля, що неначе розширювався мені назустріч, як промінь чорного світла. Я нахилився ближче, і темрява розтягнулась до її шиї, потихеньку розповсюджуючись уздовж вертикальної осі закляклої фігури. Вона розійшлася до паху й пішла далі, продовжуючи той самий розрив уже в повітрі між її ногами. Я відчував, як поволі втрачаю рівновагу. За нею втекли двері кімнати, а тоді й сама кімната, зминаючись, як використана серветка у пляжному вогнищі. Мене оповило тепло, яке злегка пахнуло статикою. Залізні локони в моїй лівій руці закрутились і сплелися в неспокійний зміїстий дріт. Я повиснув на ньому над порожнечею.

Не розплющувати очі, не розтискати ліву руку, не рухатися.

Усупереч командам я демонстративно кліпнув і запхав той спогад глибше.

Скривився й відпустив руку.