Річард К. Морган - Пробуджені фурії

все одно не міг нагнати дивне відчуття, що Шегешвар керує ними крізь отвори у гладеньких спинах, ніби ті його руки, що лежали на кожному бездоганно заокругленому стегні, були пластикові й несправжні.

— Дякую, Раде. Я в старих літах стаю більш відлюдним. Але ти не дивися на мене, а бери й добре собі розважайся.

Він знизав плечима.

— Ну, з тобою точно вже не розважишся. По правді, то не пам’ятаю жодного разу за минулі п’ятдесят років. Ти справді співнічнішав, Таку.

— Я ж казав…

— Так, так, знаю. Ти й так наполовину північник. Штука в тому, Таку, що як ти був молодший, то не дуже давав цьому проявлятися. — Він перемістив долоню й підхопив нею налиту грудь. Її власниця хихотнула й куснула його за вухо. — Нумо, дівчата. Залишмо Ковача-сана бурмоситися, скільки йому заманеться.

Я дивився, як вони знову приєднуються до основної течії вечірки під проводом Шегешвара. Насичене феромонами повітря прошило мені живіт і пах неясним жалем. Я добив печиво з таке, ледве розібравши його смак.

— О, здається, ти добре розважаєшся.

— Посланський камуфляж, — рефлекторно відповів я. — Нас навчили зливатися з фоном.

— Невже? Щось не видно, щоб твій навчитель дуже старався.

Я розвернувся й побачив криву усмішку на обличчі Вірджинії Відаури, що стояла з келихом у кожній руці. Я озирнувся, шукаючи Вразила, але не знайшов його ніде поблизу.

— Один мені?

— Якщо хочеш.

Я взяв келих і відпив. Міллспортське односолодове, певно, з однієї з дорожчих західних дистилерій. Шегешвар не дозволяв своїм упередженням втручатися в справи смаку. Я відпив ще і пошукав Відаурині очі. Вона дивилася в далечінь Обширу.

— Шкода, що так сталося з Адо, — мовив я.

Вона повернула погляд на мене й підняла палець до губ.

— Не зараз, Таку.

Не тоді й не пізніше. Ми майже не говорили, коли вислизнули з вечірки й спустилися до коридорів у комплексі мокрих бункерів. Посланський функціонал увімкнувся, наче резервний автопілот, активуючи кодований обмін поглядами й розуміння, від інтенсивності якого в мене аж закололо в повіках.

Ось, — раптом згадав я. — Ось на що воно схоже. Ось як ми жили, ось для чого ми жили.

А в моїй кімнаті, коли ми знайшли тіла одне одного під квапливо відсунутим одягом і вчепилися в них, з посланською ясністю відчуваючи, чого кожен хоче від іншого, я вперше за більш як століття об’єктивного часу задумався, нащо я взагалі від них пішов.

Це відчуття не протрималося до пантерячого гарчання вранці після гулянки. Ностальгія вийшла з мене разом із затухлою дією таке і каламутним похмільним відчуттям, на м’якість якого я, здається, не заслуговував. За ним лишилося ненабагато більше за пихате відчуття нещодавнього володіння випростаним на білих простирадлах засмаглим Відауриним тілом, і нечітке передчуття чогось лихого, яке мені не вдалося пов’язати з якимось певним джерелом.

Відаура пропалювала очима дірку в стелі.

— Знаєш, — нарешті сказала вона. — Марі мені ніколи не подобалася. Вона завжди так намагалася щось нам довести. Ніби просто бути однією з «Жучків» було не досить.

— Може, для неї й не було.

Я подумав про опис смерті Марі Адо, який почув від Кої, і задумався, чи вона в кінці натиснула на курок, щоб уникнути допиту, а чи просто щоб повернутися до родинних зв’язків, які все життя намагалася обірвати. Задумався, чи було б досить її аристократичної крові, щоб урятувати її від гніву Аюри, і що б їй довелося зробити, аби вийти з конструкта для допитів у свіжому чохлі, на що б довелося погодитися й підписатися, щоб вискочити неушкодженою. Задумався, чи в останні секунди вона крізь морок в очах дивилася на аристократичну кров зі своїх ран, і чи ненавиділа її лютою ненавистю.

— Джек несе якусь маячню про геройську самопожертву.

— То он воно що.

Вона перевела очі на моє обличчя.

— Я тут не через те.

Я мовчав. Вона знову звела очі до стелі.

— От чорт, таки через те.

Ми послухали гарчання і крики надворі. Відаура зітхнула й сіла на ліжку. Вона притулила зап’ястя до очей і похитала головою.

— Ти ніколи не задумувався, — спитала вона, — чи ми й досі людські істоти?

— Бувши посланцями? — я смикнув плечима. — Я намагаюся не піддаватися на стандартне лайно про «ойойой, постлюди наступають», якщо ти про це. А чого питаєш?

— Не знаю, — вона дратівливо струснула головою. — Так, я знаю, це якась маячня. Але іноді я балакаю з Джеком та іншими, а вони мені видаються якимось іншим видом. Те, у що вони вірять. Рівень віри, який вони здатні підтримувати за майже цілковитої відсутності якого-небудь підґрунтя.

— А. То ти теж не впевнена.

— Ні, — Відаура розпачливо скинула руку вгору. Тоді розвернулася на ліжку, щоб глянути на мене. — Як вона може бути нею, правда?

— Ну, я радий, що не один борсаюся в цих тенетах. Ласкаво просимо до раціонально налаштованих меншин.

— Кої каже, що вона справжня. Цілком і повністю.

— Ага. Кої хоче цього так сильно, що він би й довбаного лисокрила в шарфі визнав би Квеллкристою Сокольничою. Я бачив її Встановлення, і вони не наполягали ні на чому, про що їй з виду було незручно говорити. Тобі ніхто не розповідав про генетичну зброю, яку вона активувала?

Відаура відвела погляд.

— Так, я чула. Доволі радикально.

— Більш-менш упоперек до всього, в що Квеллкриста Сокольнича вірила все життя, ти хотіла сказати.

— Ніхто з нас не лишається чистим, Таку, — тонка усмішка. — Ти ж знаєш. А за цих обставин…

— Вірджиніє, ти от-от добалакаєшся до того, що купишся з нутром і загубишся у своїй вірі, як старообрядна фанатка, якщо не думатимеш. І не сподівайся, що я й надалі розмовлятиму з тобою, якщо ти перейдеш на той гімнистий берег.

Усмішка набрала сили, перетворилася на подобу сміху. Вона торкнулася верхньої губи язиком і скоса глянула на мене. Ця картина пробудила в мені дивне електричне відчуття.

— Гаразд, — сказала вона. — Будемо нелюдськи раціональними. Але Джек каже, що вона пам’ятає наступ на Міллспорт. І те, як ішла до гелікоптера під Алабардосом.

— Ага, що трохи підсмалює сраку теорії, в якій її копія була збережена в розпал битви під Дравою, тобі не здається? Оскільки обидві події сталися пізніше, ніж вона мала нагоду побувати на Новому Хоккайдо.

Відаура розвела руками.

— Тоді повалиться і версія, що підозрює в ній якийсь вид особистішої оболонки інфоміни. За тією ж логікою.

— Ну, так.

— То що це нам лишає?

— Тобто, з чим лишається Бразил і вчирська банда? — злостиво спитав я. — Легко. Вони лишаються з