Мирний - Повія, Мирний

зем­лю влiз­ла. Ко­лись що то за стра­хо­ви­ще бу­ло, той Су­пруненко. А те­пер? Мо­же, вже й на свi­тi не­має?.."

Переїхали ули­цi, витк­ну­лись на май­дан. Ось i церк­ва за­блищала пе­ред ни­ми. Яка ся церк­ва зда­ва­ла­ся ко­лись ве­ликою та по­каз­ною, а те­пер на­че осi­ла - зов­сiм i не вид­но її з-за лип, що кру­гом так буй­но роз­рос­ли­ся. А цвин­тар, як i дав­но, ук­ри­тий гус­то-зе­ле­ною тра­вою, ву­зенька стеж­ка, як i ко­лись, кру­гом церк­ви бi­лiє, мов хто прос­лав су­вой бi­ло­го по­лот­на. I лю­ди сну­ють… он дiв­ча­та у хо­ло­доч­ку роз­сi­ли­ся­, он па­руб­ки на їх з-за де­ре­ва по­зи­ра­ють, ко­ло са­мої цер­к­ви дiт­ки гра­ються на тра­ви­цi. Хрис­тю так i потягл­о ту­ди. Як тiльки Не­вi­ра зос­та­но­вив­ся бi­ля бра­ми, Хрис­тя, як пта­ш­ка, стриб­ну­ла з во­за i, як ме­те­лик, полинула­ че­рез бра­му.

- Дивись, що во­но? - по­чу­ла во­на iз­за­ду i спе­ре­ду се­бе, i сот­нi цi­ка­вих очей ус­та­ви­ли­ся на неї.

Христя, не при­мi­ча­ючи нi­чо­го, прой­шла пря­мо у церк­ву. Гус­та куп­ка лю­дей, що зас­ту­пи­ли вход, пе­ред нею роз­сту­пил­ася; чер­во­на спiд­ни­ця i ок­са­мит­на кор­сет­ка по­тонули у мо­рi бi­лих сви­ток та си­нiх ха­ла­тiв ба­бiв та молод­иць.

- Що во­но та­ке? Де во­на взя­ла­ся? - за­хо­ди­ло глу­хе шеп­та­ння по церк­вi. Всi ди­ви­ли­ся i ди­ву­ва­ли­ся, не зна­ючи, де та­ка мальова­на пташ­ка взя­ла­ся.

А Хрис­тя пiш­ла i пiш­ла, все впе­ред та впе­ред. Тем­на сута­нина церк­ви, мо­рок за­ка­пел­кiв нап­рям­ля­ли її ту­ди, до прит­во­рiв, де пе­ред ста­рим поб­лiд­лим об­лич­чям iкон цi­ли­ми сно­па­ми го­рi­ли жов­тi ша­го­вi свi­чеч­ки. Во­на ста­ла вже то­дi, ко­ли да­лi не мож­на бу­ло iти. Пе­ред нею чи­ма­лий став­ник па­лав ог­нем; за став­ни­ком ви­сi­ла iко­на бо­жої ма­терi. Жов­те ли­це її зда­ва­ло­ся вiд свi­ту свi­чок ще жов­тi­ше, от так, як у мер­лої лю­ди­ни. Од­нi чор­нi очi пест­ли­во диви­ли­с­я на сво­го не­ве­лич­ко­го си­на, що си­дить у неї на ру­цi, притк­нув­шись ку­че­ря­вою го­лi­вонькою до ло­на. I в йо­го жов­те ли­ченько, ус­тоньки тiльки чер­во­нi­ють та оче­нята так за­ду­ма­но див­ляться на лю­дей. Хрис­тю об­няв який­сь по­тай­ний ост­рах вiд то­го за­ду­ма­но­го пог­ля­ду, i во­на, пе­рех­рес­тив­шись, опус­ти­ла­ся на ко­лi­на.

Вона не­дов­го мо­ли­ла­ся. Той са­мий дяк, що ще ма­лою йо­го чу­ла, за­вiв своїм ох­рип­лим го­ло­сом бо­же пос­пiв'я, i їй за­кор­тi­ло йо­го по­ба­чи­ти. Уда­рив­ши скiльки пок­ло­нiв, во­на пiд­ве­ла­ся i пiш­ла до ти­та­ря, де про­да­ються свi­чi. Доро­гою по­ба­чи­ла i дя­ка: та­кий же ни­зенький, су­хий, i в од­ну ко­су во­лос­ся зап­ле­те­не, тiльки те­пер та ко­са ста­ла у йо­го ко­рот­ша i тон­ша. Пi­дiй­шов­ши до ти­та­ря, во­на ста­ла збо­ку, бо бi­ля йо­го ба­га­то на­ро­ду на­тов­пи­ло­ся.

- Ну, чо­го ви згур­ти­ли­ся, мов вiв­цi! Гетьте! Про­ходьте! Мо­же, ко­му кра­що­му вiд вас нуж­нi­ше!.. - гу­кав ти­тар на лю­дей, роз­пи­ха­ючи їх, без со­ро­му каз­ка, ру­ка­ми.

- Пожалуйте… Вам скiльки i яких? - лю­бенько за­мо­вив ти­тар до Хрис­тi. Хрис­тя гля­ну­ла - та се ж Кар­по Здiр, їх су­сiд. Вiн, вiн, i го­лос йо­го, i об­лич­чя - тiльки товс­те та бi­ле во­но у йо­го ста­ло, i сам Кар­по по­товс­тiв i пiд­рiс на­че. У си­ньому сук­ня­но­му кап­та­нi, роз­че­са­ний не по-се­лянсько­му, а у про­дiл, вiн ви­зи­ра та­ким по­важ­ним-за­мож­ним.

Христя узя­ла у йо­го аж п'ять бi­лих свi­че­чок, зап­ла­ти­ла со­ро­ков­ку i мер­щiй пiш­ла со­бi, щоб, бу­ва, Кар­по не при­знав її. Се її так зди­ву­ва­ло, що во­на, i до став­ни­ка пробира­ючись, i свi­чi ста­нов­ля­чи, все на­че пе­ред своїми очи­ма узд­рi­ва­ла Кар­па. Яка ж то те­пер ста­ла Одар­ка? Ба­жала б во­на ба­чи­ти її. Ба­жа­ла б i роз­пи­та­ти­ся, з чо­го i вiд чо­го во­ни так роз­ба­га­тi­ли, тiльки ко­ли б так, щоб її не пiз­на­ли. Ду­ма­ючи про се, во­на нез­чу­ла­ся, як по­лi­пи­ла до од­ного став­ни­ка тро­хи не всi свi­чеч­ки, од­на од­ним тiльки i зос­та­ла­ся у її ру­ках. Хрис­тю на­че ва­ром об­да­ло, як зобачида­ во­на ту свiч­ку, i хоч тут сто­яли ближ­че став­ни­ки, во­на ми­ну­ла їх, а понес­ла ту­ди, де пер­ше сто­яла, постанови­ть пе­ред бо­жою ма­тiр'ю.

- Хто се та­ка пиш­на? Не знаєте, моя ма­тiн­ко? - по­чу­ла во­на зза­ду се­бе жi­но­чий го­лос.

- Не знаю, - од­ка­зав дру­гий.

- А оде­жа яка пиш­на. Во­но щось не спрос­та.

- Бог йо­го знає, що во­но. Не вгля­дi­ла, де i взя­ло­ся. Та убор сей як їй ли­чить.

- Се ви про ту? - по­чув­ся тре­тiй го­лос.

- Еге ж.

- Бабу Ориш­ку знаєте? Вiдьму… З нею, ка­жуть, приїха­ла.

- То се, мо­же, доч­ка її?

- Яка там у гас­пи­да доч­ка?

- А та са­ма, про кот­ру завж­ди пле­ще. Пан який­сь там її узяв, чи що.

- А що ви ду­маєте? Мо­же, й во­на. Щось не вид­но Гор­пи­ни - во­на ба­бi яко­юсь ро­дич­кою до­во­диться.

- Племiнниця рiд­на. Ста­ра з ма­тiр'ю Гор­пи­ни - рiд­нi.

- От би i пос­ла­ти до ба­би роз­пи­та­ти­ся, що во­но. Дяк ох­рип­лим го­ло­сом за­вiв хе­ру­вимську - всi чим­дуж замолили­ся;­ за­мо­ли­лись i жiн­ки, що сто­яли по­за­ду Хрис­тi, i роз­мо­ва стих­ла.

Пiсля хе­ру­вимської на­род су­нув до прит­во­ру пiдс­та­ви­ти го­ло­ву пiд пе­ре­нос.

- Он-он i Гор­пи­на пiш­ла, - зно­ву по­чу­ло­ся зза­ду Хрис­тi.

- Вона, во­на. Пос­тiй­те, я пi­ду по­пи­та­юся, - i повз Хрис­тю щось на пальчи­ках пок­ра­ло­ся. Хрис­тя гля­ну­ла - чор­на, ви­сока i товс­та мо­ло­ди­ця у синьому ха­ла­тi i в жов­то­га­ря­чо­му плат­ку прой­шла повз неї… "Та се ж чор­на Ївга! Це та, Ти­мофiева… Товс­та та пи­ка­та яка ста­ла. Що, ко­ли б во­на до­зналася, що се я. То чор­на, а то з зазд­рос­тi, ма­буть, ще б дуж­че по­чор­нi­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя.

Ївга притк­ну­ла свою здо­ро­вен­ну го­ло­ву мiж двох жi­нок. Од­на з їх бу­ла не­ве­лич­ка, круг­ло­ви­да, дру­га - су­ха, ви­со­ка, дов­гоб­ра­за. Вид­но, Ївга щось шеп­ну­ла їм на уш­ко; до­вго­браз­а, зра­зу за­каш­ляв­шись, ще дуж­че на­хи­ли­лась, i Хрис­тя зап­ри­мi­ти­ла, як її очi стрiльну­ли у ту сто­ро­ну, де сто­яла во­на. Нев­же то Гор­пи­на? Ста­ра та жов­та, очi позап­адали, нiс дов­гий та тон­кий ви­тяг­ся, що­ки усе­ре­ди­ну усм­ок­та­ли­ся.­

Перенос скiн­чив­ся. Пiп з ча­шею пi­шов ув ол­тар, за ним iз здо­ро­вен­ною свiч­кою, тiльки на дру­гi две­рi, прой­шов па­ламар. Хрис­тi ли­це йо­го зда­ло­ся та­ким знай­омим… Во­на десь ба­чи­ла йо­го, та не при­га­дає де. Дяк не­моч­ним голо­сом "да­ря" пiд­нi­мав, i на­род, хрес­тя­чись, по­дав­ся на­зад.

- Казала, роз­пи­тає ба­би та й ска­же, - по­чув­ся зно­ву зза­ду Хрис­тi го­лос Ївги.

- То-то ж, не про­пус­ти як-не­будь її.

- Нi, я вий­ду з церк­ви. Там на две­рях сто­ро­жи­ти­му.

- А цi­ка­ва ся Ївга, i - цi­ка­ва! - по­чу­ло­ся че­рез скiльки ча­су.

- Та й язи­чок! Не­да­ром, ка­жуть, чо­ло­вiк у мос­ка­лi пi­шов.

- А їй i го­ренька ма­ло. Во­на ста­ро­го Суп­ру­на заг­нуз­да­ла та й їздить вер­хи по йо­му. По­кiй­ної Хiв­рi все доб­ро перей­шло до неї. Ме­нi див­но, що дур­на Гор­пи­на мов­чить. Я б їй се­ред се­ла по­товк­ла оту чор­ну