Мирний - Повія, Мирний

убо­ри. До то­го, її мов маг­нi­том тяг­ло по­ба­чи­ти рiд­не се­ло: мо­же, як-не­будь во­на стрi­не своїх под­руг, зна­йо­мих. Пiз­на­ють во­ни її? Нi, не пiз­на­ють, а во­на їх пiз­нає. Бу­де роз­пи­ту­ва­ти­ся за давнє, на­га­ду­ва­ти за те, з чим во­ни кри­ли­ся ко­лись. Ото бу­де чу­да­сiя! Що за про­ява та­ка? Пан­ноч­ка, а все знає, що ко­лись мiж ни­ми во­ди­ло­ся!.. Хри­стя нес­ка­зан­но ра­дi­ла i до пiв­но­чi все ка­ча­ла­ся з бо­ку на бiк, при­га­ду­ючи, як би своїх дi­во­чих под­руг дуж­че здивуват­и.

Чуть свiт во­на вста­ла i на­ча­ла на­ряд­жа­ти­ся. По­ти при­ї­хав Крав­чен­ко, во­на бу­ла зов­сiм го­то­ва. Та що за пиш­на та роз­кiш­на її оде­жа, що за ра­дiс­не та свi­же бi­ле личень­ко. А го­ло­вонька? Як те яб­луч­ко, круг­ла, гла­денько розчес­ана; а ко­са чор­на, товс­та та дов­га, мов ру­ка, по­за­ду неї гой­да­є­ть­ся; чер­во­на, як огонь, стьожка, уп­ле­те­на в неї, тро­хи не до нiг до­хо­дить.

Кравченко, ще мо­ло­дий чо­ло­вiк, як за­ба­чив її, то i очi вит­рi­щив. А во­ни ж у йо­го сi­рi, не­ве­лич­кi, здається, нi­ко­ли не ма­ли по­кою: як жи­ве срiб­ло, бi­га­ли то сю­ди, то ту­ди, а то їх мов хто гвiз­доч­ка­ми при­бив на од­но­му мiс­цi. I не зме­ль­не нi­ку­ди, тiльки ко­ли-не-ко­ли вi­ями луп­не, мов зго­не не­на­ро­ком на­бi­жа­лу сльози­ну, кот­ра бо­ро­нить яс­но ди­ви­тись на та­ку кра­су ди­во­виж­ну. А Хрис­тя со­бi ди­виться на йо­го та всмi­хається. Ли­ченько свi­же та бi­ле, ус­тоньки, мов ко­ра­ли, чер­во­нi, брi­воньки чор­нi, аж по­лис­ку­ються, а очi так i гра­ють своєю тем­ною бе­зод­нею. Нi­чо­го не вид­но в тiй гли­би­нi, на днi тiльки мов двi iс­кор­ки ми­го­тять та свi­тяться.

- Сiдайте, пан­ноч­ко, сi­дай­те, - ка­же Ориш­ка, ви­хо­дя­чи на­д­вiр роз­ряд­же­на теж по-праз­ни­ко­во­му. На її си­вiй го­ловi, на­че ко­роб­ка, чор­на хуст­ка май­та­лається, а си­нiй ки­тайо­вий ха­лат з плеч аж до зем­лi спа­дає. Мов хто за­су­ше­ну жа­бу за­гор­нув у си­ню ки­тай­ку, прик­рив­ши го­ло­ву здоро­вен­ною куч­мою, - та­кою Ориш­ка зда­ва­лась у своєму праз­ни­ко­вому одя­гу.

- А ти, Ва­си­лю, i не ви­мос­тив там, де си­дi­ти? - зирк­нув­ши на вiз, де сяк-так на­ки­да­но бу­ло гни­лої со­ло­ми та тру­хи, ска­за­ла Ориш­ка.

- Я за­раз, за­раз, - за­ме­ту­шив­ся Крав­чен­ко i, ки­нув­ши вiж­ки, по­чав ви­мо­ща­ти. - Ба­бу­сю! У вас не­має за­лишнього ря­денця? - спи­тав вiн, на­ки­да­ючи со­ло­му на од­ну ку­пу. - Ви­мощу - пер­вий сорт. Ца­рiв­нi не в стид тут си­дi­ти! - хвали­вся вiн, ви­би­ва­ючи та ви­мо­щу­ючи, щоб не бу­ло нi згорис­то, нi з яма­ми.

Вимостивши, вiн стриб­нув з во­за i по­чав вис­ти­ла­ти ряд­ном, що ви­нес­ла Ориш­ка. Ту­ди пхне, там пi­дiтк­не… Сам лю­бується своєю ро­бо­тою.

- Готово! - ска­зав вiн, уда­рив­ши по­се­ре­ди­нi до­ло­нею, щоб осi­ла. - Сi­дай­те!

Тiльки що Хрис­тя на­мi­ри­ла­ся стриб­ну­ти, а Крав­чен­ко зза­ду так її i пiд­хо­пив пiд ру­ки, так i знiс на по­воз­ку, аж Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся.

- О, та ви ж i ми­тець сво­го дi­ла! - ска­за­ла во­на.

- Не пер­ви­на! - од­ка­зав Крав­чен­ко. - Скiльки я оцим са­мим ко­нем пе­ре­во­зив на­ро­ду - i не пе­ре­лi­чиш!.. Ану, бабус­ю, мер­щiй за­ди­рай­те но­ги! - лу­ка­во ус­мi­ха­ючись, повер­ну­вся до Ориш­ки, що, ухо­пив­ши­ся за по­луд­раб­ки ру­ка­ми, сто­яла бi­ля во­за.

- Задирай лиш ти, си­ну. А я, ста­ра, хоч би по­ма­леньку зiд­ра­лась.

- Ну, то я по­мо­жу. Ра-аз! - гук­нув вiн, ухо­пив­ши ста­ру на од­ну ру­ку, i пiд­няв ви­ще своєї го­ло­ви.

- Та й важ­ка ж ви - не­хай вам! Пан­ноч­ка ку­ди лег­ше бу­де! - смiється Крав­чен­ко, са­дов­ля­чи Ориш­ку бi­ля Хрис­тi.

- Старе завж­ди важ­че мо­ло­до­го, - од­ка­за­ла та, гнiздя­чись.

- Та доб­ре, доб­ре. Нiг­де не за­му­ле. Зи­аю, як i ко­му вимо­щати. Жи­до­вi, не­бiй­сь, як ви­мо­щу - чор­то­во­го батька вси­дить. Ну, вже усi­ли­ся? Ру­шив, Васька! - гук­нув вiн на ко­ня, що сто­яв бi­ля ган­ку, схи­лив­ши го­ло­ву, i щось гу­ба­ми по­трушував. Пев­но, ла­яв ха­зяїна, що на­би­рав та­ко­го народ­у на вiз. - Ану, зас­нув! Нно-о!!

Кiнь мах­нув хвос­том i зра­зу, мов опе­че­ний, ки­нувсь. Крав­чен­ко, дер­жа­чись за вiж­ки, бiг збо­ку i нап­рям­ляв Ва­сь­ку на шлях.

- Ти, Ва­си­лю, не ду­же пус­кай з го­ри, - ска­за­ла Ориш­ка, - щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­нув.

- Ет, тол­куй­те­ся, - стри­ба­ючи на вiз, од­ка­зав Крав­чен­ко. - Та се в ме­не як кiнь, то по всьому свi­ту дру­го­го не зiська­ти. З го­ри спус­ка - як на по­душ­цi зно­се.

I справ­дi, ще тiльки доїжджа­ли до го­ри, як кiнь по­чав хо­ди вко­ро­ча­ти. Прий­шло­ся з го­ри - i вiн, вип'явши спи­ну уго­ру, мов во­на в йо­го бу­ла гор­бом, пi­шов по­ти­ху та пома­лу. Хоч би струс­нув, хоч би раз як ос­ту­пив­ся - а го­ра ж кру­та-крута! Як на ру­ках знiс, так пе­рей­шов го­ру Васька i вже на ни­зу розп­ра­вив но­ги.

- А що? Не я ка­зав? - по­вер­нув­ся Крав­чен­ко. - Ба­чи­ли, як спус­кає? Не­хай Вовк своїм во­ро­ним так з'їде. Та й з та­кої го­ри кiст­ки б розт­ру­сив, ко­ли зов­сiм го­ло­ви не звер­нув би. Та й по рiв­но­му про­ти сього не вис­тоє. Вiн спер­шу i за­ба­сує - ку­ди який страш­ний! А про­бiг верс­ту-дру­гу - уже i одста­вати по­чав. Ди­ви­ся, мiй Васька вже й ви­пе­ре­див. Хi­ба не би­ли­ся ми з ним на зак­ла­ди! Би­ли­ся! Кар­бо­ван­ця ви­грав. Хоч вiн у йо­го цi­лу сот­ню зап­ла­че­ний, а мiй тiльки пiв­сот­нi. Та хоч i пiв­сот­нi, та з тол­ком. Що з то­го, що кiнь у те­бе, як пiч, глад­кий, та не ве­зе? Та­ко­му ко­ню уся пi­на - ко­пiй­ка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Не­вi­ро! - гук­нув вiн на ко­ня i по­тяг за вiж­ки. Кiнь зра­зу до­дав хо­ди. Мов i не швид­ко сту­пає, а по­воз­ка, аж ко­ле­са то­рох­тять, ко­тить.

- А що, чу­ли? У йо­го ро­зу­му бiльше, нiж у всiх сло­бо­жан ра­зом, - жар­тує Крав­чен­ко.

- Чого ви йо­го зве­те Не­вi­рою? - пос­пи­та­ла­ся Хрис­тя.

- Невiрою? То­го, що та­тарської по­ро­ди. Не­вi­ра, зна­чить, i є. Но!.. се­ло не­да­ле­ко! - по­вер­нув­ся до ко­ня.

Проїхали ще тро­хи - по­ка­за­ли­ся сад­ки, ле­ва­ди, що зав­жди об­ля­га­ють кож­не се­ло. За ним - ца­ри­на, май­дан, а да­лi - ха­ти з ха­та­ми пос­куп­лю­ва­ли­ся, го­ро­ди з го­ро­да­ми посп­лi­та­ли­ся, пiш­ли кри­вi ули­цi, по­пе­ре­рi­зу­ва­нi не­ве­лич­ки­ми улич­ка­ми. Хрис­тя не знає, ку­ди свої очi нап­ря­ми­ти, на чо­му їх зос­та­но­ви­ти. Чи дав­но во­на з се­ла - а те­пер йо­го i не пiз­на­ти. За сiм-вi­сiм ро­кiв все так пе­ре­мi­ни­ло­ся. "Тут, на сiй сто­ро­нi, бу­ла ха­та Вов­чи­хи, де ми, дiв­ча­та, зби­ра­ли­ся на дос­вiт­ки. Де те­пер во­на?! I приз­на­кiв не­має. Во­на стоя­ла на роз­пут­тi - те­пер все те по­заст­ро­юва­ло­ся, позагоро­д­жу­валося. А то чия осе­ля пок­ри­та дран­ню? Це вже новин­а. Цього нi­ко­ли при ме­нi не бу­ло. Вид­но, щось ба­га­те осе­лилося - двiр об­не­се­ний за­бо­ром. А то, здається, до­мiв­ка Су­пруненка?.. Во­на… во­на… по­хи­ли­ла­ся, пок­ри­ви­ла­ся, у