Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.

— Ви вчора взнали про цей відступ?

— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.

— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.

Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.

Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.

Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.

Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?

Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.

Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.

— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.

У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.

— Дозволите іти? — запитала дівчина.

Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.

— Марино, — несподівано сказав директор, — розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.

Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.

— Для чого вам це потрібно?

— Хочу почути ще раз.

Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.

— Ви самі забирали її партійний квиток?

— Так, сама.

— Де він лежав?

— У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.

— А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?

— Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.

— Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, — сказав Валенс, — мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.

— Трохи дивна розмова, — розсердилася Марина. — Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський — усі це бачили. Можете перевірити.

— Заспокойтеся, Марино, — миролюбно сказав Валенс. — Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.

— Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?

— Які креслення вивозила вона з заводу?

— Ті, що я привезла сюди.

— В машині більше не було нічого?

— Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.

— Так, ви і раніше про це розповідали…

— Значить, вона жива? Ну, говоріть?

— Цього я ще точно вам сказати не можу, — відповів Валенс. — У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.

Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.

— Що за така екстрена нарада? — загудів Михайло Полоз. — Мені саме на аеродром треба.

— Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, — похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.

— Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, — сказав Валенс, — новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.

Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.

«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю