Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Я попросив би вас, — так само люб'язно продовжував Дори, — ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу — тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.

Віра Михайлівна взяла, прочитала підлу писанину і подерла папірця на дрібні шматочки.

— Оце такою буде моя відповідь, — стримуючи себе, щоб не кинутися на Дорна, сказала вона.

— І все-таки, я гадаю, ви зміните свою думку, — Дорн все ще залишався люб'язним. — Поміркуйте кілька днів. Сподіваюся, завтра ви будете більш прихильні до моїх міркувань.

Що трапиться завтра?

— Мине час, — відповів Дорн, — а час великий майстер змінювати думки і переконання.

— Згадайте Юрія Крайнєва…

— Бажаю вам всього найкращого, — встав зі свого крісла Дорн, — я і не сподівався від сьогоднішньої розмови іншого результату, але цілком певен: скоро все зміниться.

У двері постукали, Дорн дозволив зайти, і на порозі виросла постать гестапівського солдата. Він привітався, підійшов до столу і поклав на стіл чималий аркуш паперу.

Дори кивнув головою. Солдат вийшов. У мовчанні чекали жінки, поки начальник прочитає повідомлення. Здивовано спостерігала Соколова, як під час читання змінювалося обличчя Дорна. Воно поволі ставало не блідим, а землисто-сірим, ще глибше запали очі, ще худішими стали щоки.

Дорн дочитав, пожував губами, ніби обмірковуючи прочитане, потім мовчки передав папір Любові Вікторівні. Та взялася читати і теж зблідла.

Це повідомлення, в якому говорилося про розгром німців під Москвою, не могло порадувати фашистів. Більше того, воно на коротку мить позбавило їх певності, але тільки на мить. Вони ще могли думати про випадковість, про «генерала мороза», який виявився сильнішим, ніж можна було сподіватися, та про подібну нісенітницю.

Тому замішання тривало тільки хвилину, не більше. Дорн перший оволодів собою.

— Нічого не трапилося, — сказав він так, ніби Віра Михайлівна його про щось запитувала, — нічого не трапилося. На чому ми спинилися? Ага… Дуже прошу вас поміркувати… Бажаю всього найкращого. Можете іти.

Це була, мабуть, найважча ніч з усіх, які минули відтоді, коли покинула Віра Михайлівна гостинну хату Оксани Коваленко. Що їй зараз треба робити? Про те, щоб підписувати звернення або іти працювати до німців, не могло бути і мови. Але це значило, що її знову повернуть до концтабору, а може, просто розстріляють. Що ж робити? Тягти, зволікати час? День-два можна, а далі вже не вийде. До речі, чому це сьогодні не прийшла ночувати додому її господиня? Може, боїться, щоб Соколова не вбила її уночі? Справедливе побоювання. Якщо вже умирати, так хоч недаром…

Потім думки знову перескочили до креслень… Як потрапили вони до рук Дорна? Хто намагався їх врятувати? Нічого невідомо!

Вона заснула пізно вночі і прокинулася від веселого голосу Любові Вікторівни. Німкеня безцеремонно зайшла до кімнати, розмахуючи газетою.

— Тепер ви одна з найпопулярніших жінок України, — говорила вона. — Дивіться, як добре все вийшло на фото.

Соколова подивилася. В місцевій київській газеті на першій сторінці стояло звернення, яке вона вчора відмовилася підписати, і її підпис. Трохи збоку на фото видно було, як вона, Віра Михайлівна Соколова, передає Дорнові креслення. Фотограф, мабуть, був високої кваліфікації, фото вийшло дуже добре. Видно навіть, що передається не якась газета, а саме креслення.

— Як ви сміли поставити мій підпис? — крикнула Соколова.

— А хіба ви самі б його не поставили? — знущалася Берг.

— Ніколи!

— А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.

— Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…

— Що ви? Що ви можете зробити? Єдине — стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, — неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами — у вас іншого шляху немає, тільки з нами.

— Брехня!

— Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід — покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…

Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!

А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!

— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.

Вона знущалася одверто і неприховано.

— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.

— Прошу. Можете вивчити свою