Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

знав, що він святий, аж доки не став підлітком... Навіть попри те, що здійснив до того часу багато див. Проте ти — святий; я відчуваю це, — вона замислилася. — Гадаю, що відчула це ще тоді, коли вперше тебе зустріла.

— Я не знаю, Пат.

— Думаю, що це можливо, — погодилася Джилл. — Проте він і справді не знає. Майкле... Думаю, ми вже розповіли забагато для того, щоб не розповісти усе.

— Майкл, — несподівано повторила Патті. — Архангел Михаїл, який зійшов до нас у людському тілі.

— Тітонько Патті, будь ласка! Якщо й так, то він цього не знає...

— Йому й не обов'язково знати. Господь здійснює дива по-своєму.

— Тітонько Патті, чи не були б ви такі ласкаві трохи почекати — й дати щось сказати мені?

За кілька хвилин місіс Пайвонскі визнала, що Майк і справді Людина з Марса; вона погодилася вважати його людиною і поводитися з ним як з людиною... Хоч у глибині душі вона вірила у своє припущення щодо його походження, а також у те, чому він опинився на Землі, пояснюючи (туманно, як на думку Джилл), що Фостер був й справді людною, поки жив на Землі, — проте він також завжди був і архангелом, навіть попри те, що сам цього не знав. Якщо Джилл і Майкл наполягали на тому, що вони — врятовані вона поводитиметься з ними так, як вони просили, — адже шляхи Господні несповідимі.

— Думаю, що ти можеш справедливо назвати нас шукачами, — сказав їй Майк.

— Тоді цього достатньо, мої любі! Я впевнена, що ви врятовані, адже сам Фостер був в юності шукачем. Я допоможу.

Вона взяла участь у ще одному незначному диві. Вони сіли на килимі у коло. Джилл лягла на спину і подумки запропонувала це ж саме Майкові. Без жодних заклинань, без простирадла, яке б могло прикривати сталевий стержень, Майк підняв її догори. Патриція спостерігала за цим зі спокійною радістю, переконана в тому, що її удостоїли честі бачити диво.

— Пат, — сказав Майк, — ляж на підлогу.

Вона лягла без заперечень, так охоче, наче він був сам Фостер. Джилл повернула голову:

— Майку, може ти спочатку опустиш мене?

— Ні, я не можу цього зробити.

Місіс Пайвонскі відчула, як її обережно підіймають. Її це не налякало; вона просто відчула непереборний релігійний захват, схожий на удар блискавки у поперек. Сила, якої вона не знала, відколи була молодою дівчиною, така, ніби до неї торкнувся сам Святий Фостер, — це змусило її розплакатися. Коли Майк підсунув їх ближче одна до одної, і Джилл взяла її за руку, сльози полилися сильніше, проте вона лише злегка схлипувала від радості.

Через якийсь час він обережно опустив їх на підлогу і, як і думав, зрозумів, що зовсім не втомився. Він не міг згадати, коли востаннє був втомлений.

Джилл заговорила до нього:

— Майку... Нам потрібна склянка води.

(— ????)

(— Так, — подумки відповіла вона.)

(— Прекрасна необхідність. Як думаєш, чому вона прийшла сюди?)

(— Я знав. Не був впевнений, що ти знаєш... І схвалиш. Мій брате. Моє власне «я».)

(— Мій брате.)

Майк не підводився, щоб принести води. Він відправив склянку з таці з напоями у ванну, наповнив її з-під крану й повернув у руки Джилл. Місіс Пайвонскі спостерігала майже зацікавлено, проте неуважно; зараз вона була за межею здивування. Джилл взяла склянку і промовила до місіс Пайвонскі:

— Тітонько Патті, це щось на кшталт хрещення... І одруження. Це... марсіанське. Це означає, що ти довіряєш нам, а ми довіряємо тобі... І ми можемо розказувати тобі все, а ти можеш розказувати усе нам... І що ми завжди будемо партнерами — зараз і вічно. Це дуже серйозно... І, зробивши це раз, потім це вже ніколи не можна зруйнувати. Якщо ти зруйнуєш цей зв'язок, то ми муситимемо померти, одразу ж, врятовані чи ні. Якщо ми зруйнуємо... Але ми цього не зробимо. Проте тобі не обов'язково розділяти з нами воду, якщо ти не хочеш, — і ми залишимося друзями. Зараз, якщо це хоч якось суперечить твоїй вірі, — не роби цього. Ми не належимо до твоєї церкви, навіть якщо ти вважаєш інакше. І, можливо, ніколи не належатимемо. «Шукачі» — це найбільше з того, що ти можеш сказати, щоб назвати нас. Майку?

— Ми ґрокаємо, — погодився він. — Пат, Джилл говорить правильно. Хотів би я, щоб ми могли сказати це тобі марсіанською, — так було б зрозуміліше. Проте це все, що під собою розуміє одруження... І це домовленість, значно більша від нього. Ми можемо запропонувати тобі воду... Проте, якщо є хоч якась причина у твоїй релігії чи у твоєму серці, щоб не приймати її, — не пий!

Патриція Пайвонскі глибоко вдихнула. Вона вже приймала такі рішення раніше... Під наглядом свого чоловіка... Не злякалася. Та хто вона така, щоб відмовляти святому? І його благословенній нареченій?

— Я хочу цього, — рішуче сказала вона.

Джилл зробила ковток.

— Ми стали ближчими, — вона передала склянку Майку.

Він глянув на Джилл, потім на Патрицію.

— Дякую тобі за воду, мій брате, — зробив ковток. — Пат, я даю тобі воду життя. Можеш завжди пити глибоко, — й передав склянку їй.

Патриція взяла склянку.

— Дякую. Дякую вам, о, мої любі! «Вода життя»... О, я люблю вас обох! — вона спрагло випила води.

Джилл взяла у неї склянку й допила те, що залишилося.

— Тепер ми стали ближчими, мої брати.

(— Джилл?)

(— Зараз!!!)

Майкл підняв свого нового брата, переніс її і обережно поклав на ліжко.

Валентин Майкл Сміт ґрокнув, коли вперше повно пізнав, що фізичне кохання людей — дуже людське і дуже фізичне — не було простою необхідністю задля запліднення, — так само як не було просто ритуалом, потрібним для того, щоб стати ближчими; сам акт був зближенням, дуже великою чеснотою — і (наскільки йому було відомо) цього не знали навіть Старійшини його колишнього народу. Він все ще ґрокав це, за кожної можливості намагаючись ґрокнути з усією повнотою. Та він вже давно подолав всілякий страх у своєму єретичному припущенні, що навіть Старійшини не знають цього задоволення: він ґрокнув, що цей його новий народ має унікальну духовну глибину. З радістю він намагався виміряти цю глибину, не маючи жодних заборон з дитинства, які могли б