Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

на південь, де їх забрало море, як забрало воно назавжди все, що залишилось від Мудренджера та Вессла. А відколи погода зіпсувалася, ніхто вже, певно, й не відлучався крадькома до берега, щоб потай, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці понівечені обрубки.

Скінчились погожі деньочки, скінчилися прогулянкові польоти. Був лише шпаркий дощ і густий холодний туман, так що літали тепер не частіше, як раз на тиждень, коли прояснялося небо. Ночами завивав вітер, під його поривами надривно скрипіли та стогнали чахлі деревця, і звуки ці щоразу повертали Йоссар’янову уяву до кощавих ніг Малюка Семпсона. Він починав думати про них, ще не прокинувшись остаточно, бо впродовж усієї холодної, вітряної жовтневої ночі йому ввижалось, як ті ноги пухнуть і пухнуть — методично, немов під цокання годинника, а тоді враз розпадаються під крижаним дощем на мокрім піску. А по Семпсонових ногах у нього в пам’яті спливав Снігген, що із жалібним скимлінням замерзав на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну й незаперечну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, і тільки-но Йоссар’ян закінчить обробляти й забинтовувати ту рану на його нозі, Снігген тут же розплескує цю таємницю по всій підлозі. Звечора, намагаючись заснути, Йоссар’ян подумки розгортав сувій з іменами всіх відомих йому чоловіків, жінок і дітей, що пішли з життя. Він намагався пригадати всіх військових і воскресити образи всіх тих літніх людей, яких знав змалку, — тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і навіть тих сміховинних метушливих крамарів, що вдосвіта відчиняли свої маленькі запорошені крамнички і по-дурному товклися там аж до півночі. Всі вони теж померли. Кількість умерлих зростає тепер з кожним днем, а німці, схоже, не збираються складати зброю. Йоссар’ян дійшов висновку, що смерть невідворотна, і його все частіше навідувала думка, що шансів вижити у нього вже нема.

Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди, завдяки чудовій Вессловій грубці, і він міг би й далі розкошувати в своїм теплім наметі, коли б його не мучили спогади про Вессла і коли б одного дня до намету не вдерлася життєрадісна банда нових сусідів, які прибули у складі двох екіпажів, що їх замовив — і дістав менш як за сорок вісім годин! — після загибелі Малюка Семпсона і Макпростака полковник Пескарт. У Йоссар’яна мимоволі вирвався довгий, гучний і хрипкий зойк протесту, коли він, ледь доплентавши додому після польоту, застав їх у своїм наметі.

Їх було четверо, і вони бавились донесхочу, допомагаючи один одному поставити койки. Вони гарцювали, як лошаки. Щойно вгледівши їх, Йоссар’ян збагнув, що жити разом з ними він не зможе. Всі четверо були пустотливі, запальні й повні кипучої енергії, до того ж дружили ще із самих Штатів. Він просто не міг уявити себе в товаристві цих галасливих, наївних, пустоголових двадцятиоднорічних хлопчаків. Усі вони вже встигли закінчити коледж і були заручені з гарненькими охайненькими дівчатками, фотографії яких уже стояли на цементній грубці, спорудженій Весслом. Вони десь там катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони навіть їздили верхи. Один із них уже встиг переспати з жінкою, старшою за нього. У них були спільні знайомі по всій країні, і кожен з них колись учився в одній школі з братом чи сестрою когось іншого. Вони не проминали жодного репортажу про бейсбольні матчі, і їм не було байдуже, яка команда виграє в чемпіонаті з футболу. Як справжні тупаки, вони відзначались чудовим бойовим духом. Хлопчаки щиро раділи, що війна затяглася, тобто вони встигнуть понюхати пороху. Вони навіть і не розпакували ще всіх своїх манатків, а Йоссар’ян уже вигнав їх геть.

Жити з ними під одним дахом — про це не могло бути й мови. Та коли Йоссар’ян твердо роз’яснив це сержантові Трезору, той із сумним виразом на блідо-жовтому конячому обличчі відказав, що новоприбулих офіцерів все-таки доведеться пустити до намету. Він просто не має права брати з полкового складу ще один намет на шість чоловік, тоді як Йоссар’ян мешкає в наметі сам-один.

— А я там зовсім не сам-один, — понуро заперечив Йоссар’ян. — Я мешкаю удвох з небіжчиком. Прах його прізвище, Прах.

— Ой, годі вам, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Трезор і скоса зиркнув на чотирьох трохи спантеличених новоприбулих офіцерів, які мовчки слухали їхню розмову, стоячи біля входу. — Праха вбито ще під час нальоту на Орв’єто. Вам це добре відомо. Його літак був поруч із вашим.

— Тоді чому ж ви й досі не забрали його речі?

— А тому, що офіційно він до нас не прибував. І прошу вас, капітане, не треба починати все спочатку. Якщо хочете, то можете перебратись до лейтенанта Кристі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли речі.

Але відмовитись від Весслового намету означало б відмовитись від самого Вессла й віддати його на поталу непоштивій банді з чотирьох дурників, які тільки й чекають, щоб поселитися там і сплюндрувати тінь Вессла. Крім того, було б несправедливо, щоб ці галасливі жовтороті шмаркачі прийшли на все готове й задарма дістали найупорядженіший намет на цілім острові. Проте, як пояснив сержант Трезор, наказ є наказ, і Йоссар’янові не залишалось нічого іншого, як поступитись їм частиною своїх володінь, ще й давати їм скрушним голосом поради, як краще розташуватися. Собі він міг дозволити лише короткі ворожі погляди, та й ті були більше схожі на мовчазні перепросини.

Йоссар’янові зроду не доводилось терпіти компанії, обтяжливішої за цю четвірку. Ніщо в світі не могло зіпсувати їхнього настрою. Вони весь час сміялися — з приводу й без приводу. Його вони жартома прозвали Йо-Йо. Повертаючись напідпитку серед ночі, вони намагались не потривожити сусіда, але незграбно налітали один на одного, галасували, хихотіли і кінець кінцем будили його, а коли він, лаючись, сідав на койці й бідкався, що йому не дають спати, вони заглушали ті скарги ослячими криками, які мали висловлювати їхню приязнь. А він ладен був роздерти їх на шматки. Вони нагадували йому малих поганців племінників каченяти Дональда з мультфільмів Діснея. Вони побоювались Йоссар’яна і весь час докучали йому своєю осоружною щирістю, а їхня нестерпна готовність робити всілякі дрібні послуги дратувала Йоссар’яна до нестями. Вони були легковажні, незрілі, безпосередні, наївні, самовпевнені, шанобливі й неслухняні пацани. Вони були такі тупоголові, що не мали жодних нарікань. Були в захваті від полковника Пескарта і вважали дотепником підполковника Порка. Вони боялися Йоссар’яна, але нітрохи не боялись норми в сімдесят бойових вильотів, установленої полковником Пескартом. Ця